2.

Роздивляюсь обтиснутий пластиком великий шмат паперу жовтого кольору на якому чорними буквами майорять назви фірмових сніданків, млинців і кави, що лежить переді мною. Тепле відчуття ностальгії поколює кінчики пальців, нічого не змінилось відтоді, як я тут була і мене це надзвичайно тішить. Минуло дев'ять років, а тут все точнісінько так само як і тоді.

- Лідонько, дитинко. Яка я рада, що ти нарешті до нас завітала! - чується знайомий дзвінкий голос. Тучна жінка з зачесаним та зібраним в тугий пучок світлим волоссям, білим фартухом і маленьким прозорим чайником з кавою у руках швидко прямує в мою сторону.

- Вибачте, тітко Зóрю! Я хотіла зайти раніше, але треба було наздогнати план навчання. Трохи хитаю книжкою з боку в бік, міцно затиснувши край між пальцями.

- Так-так, звичайно. - продовжує вона наливаючи мені каву. - Яка ж ти стала доросла і як ти схожа на свою маму. - ніжна рука пестить моє підборіддя, очі світяться. Тітка Зоряна часто сиділа зі мною маленькою, коли батько був на роботі, а мамі потрібно було закінчити черговий глиняний виріб для декору, що продавався у маленькій крамничці напроти. - Дякую. - шепочу відчуваючи, як в горлі потихеньку зростає комок від невиплаканих сліз. Мама хотіла, щоб я була щаслива і завжди посміхалася, тож я роблю над собою зусилля й спрямовую найщиршу посмішку на яку тільки здатна. - Можна мені ваших млинців?

Тітка Зоря сплескує долонями, наче про щось забула і сміючись йде геть. В неї немає власних дітей, і чоловіка. Проте не дивлячись на це все, ця жінка випромінює завжди лише щастя та добро від якого завмирає серце. Відвертаюсь до великого вікна схрестивши руки на грудях. Думаю, мені буде досить легко пережити все, що мені болить в оточенні тих, кого я знала з дитинства.