1.1

Така тиша на кухні,що чуєш як цокають стрілки годинника. Ранок. Осінь. За вікном іще досі темно. Ти ж все вглядаєшся у ту заманливу темінь і так хочеться розчинитися у ній.

Багато хто із людей боїться темряви чекаючи від неї якихось неприємностей, ніби всюди монстри і маньяки, особливо коли повен місяць. Як би була можливість розчинилася  б у темній ночі, в її прохолоді, яскравих зірках, чи навпаки у захмарному небі. Правду кажуть боїшся не темноти, а незнання того, що там може приховуватися. Видно у декого відбите почуття збереження і маніакальний нахил у сторону дурдому, там не потрібно працювати їси, п'єш і нікого не бачиш...

Коли думки прози втихли, кутаєшся вже в теплий халат, перед тобою все іще та ж кава іще така  гаряча, що пар клубиться завитками, зачаровуючи запахом, думанячи уяву це твій особистий рятівний круг. Вип'єш, ніби- еліксир пробудження, іноді здається, що навіть більше жити хочеться. Така собі своєрідна медитація перед тяжким днем, бо бляха-муха саме так, весь час, день за днем і тягнеться вервечка безнадії та злиднів.

Що за холера! Ну чому так не справедливо, у казках після тяжких випробувань нагорода і полоса сяє білою чистотою, ніби" Тайдом" з реклами випрали, а тут, по ходу я іду не до світлого майбутнього, вздовж чорної полоси, вибравши траєкторію чисто по колу, так втянулася, що не помічаю з'їзду у світле майбутнє. Бо зміна чорних і білих полос це для мене щось ефемерне.

І так з чого почати? Доросла тьотька.

Так, я схожа на якусь середньостатистичну тітоньку. Точніше не скажу, адже вже не юна дівчина іще не стара чучундра. В такому віці можна і внуків поняньчити і самому стати мамою. Із вірою не склалося, по моєму краще вірити у свої сили і у сили природи. Незгоди так часто приходили до мене, що я вже навіть не плачу, сльози падлюка не хочуть вилазити.

Хто ж я? Хто? Чому постійно це питання крутиться у голові, ніби я проживаю чужу історію, можливо шматок мого життя вирізали і душа відтепер не знає спокою.

Іноді просинаючись, відлуння туманного сновидіння, змушує задуматися, а побачене уві сні прийняти за реальні події, які вже відбувалося зі мною. Ось я біжу нічними стежинами до гірського струмка. На мені легке біле платтячко із дрібним квітковим візерунком, це маленькі незабудки синього кольору. Здається його зшила мені бабуся, так воно не ідеальне та я його обожнюю. На душі так легко, а за спиною ніби два крила несуть мене минаючи перешкоди на шляху. Сьогодні повен місяць. Він так яскраво світить, що заміняє денне сяйво. Відчуття тяжіння, змішане разом із захопленням і теплом переповнює з середини.

На березі ніхто на мене не чекає, але цього і не потрібно. Вбігши із розгону у воду, вдосталь поплескалася вздовж берега, при цьому вбирала силу і чистоту від води, напоївши внутрішній резерв. Враз виросли за спиною крила і затріпотіли, від цього сколихнулася трава і пробігли кола по воді. Як же легко, так хочеться злетіти, відчути неймовірність польоту, підіймаючись вище мрій.

Раз, два, три, а легкість від відчуття польоту не відпускає. Я вже не сплю та й звідки мені знати як це? Ніколи не літала на літаку чи навіть на парашуті.

А бувають сни – жахи,(я їх почала ділити на категорії неймовірні польоти, хижо - кошмарульні і цілительно - розважальні). Нікому не побажаю побачити таке навіть уві сні. Один вкарбувався у пам'ять не викинути, не забути, а жаль. Місце не зрозуміло страхітливе. Усюди відтінки червоного і чорного, тіні не то людей не то примар, невідомих форм тварин. Добре хоч ніхто не звертає увагу. Мені конче потрібно чи то знайти чи то спасти дитину. Блукаючи кровавими дорогами, темними крутими схилами зарослими колючою шипшиною і тереном борюся з густою липкою темрявою з присмаком крові та відчаю. Лиш через певен час відчуваю, переслідування, звідси не вибратися. Але так просто я не звикла здаватися, буде бій – однозначно. Нехай, не чекатиму покірної смерті. Це звичайно для мене було відкриття, коли я розкинула руки і почала говорити заговір один за одним, а за спиною розкрилися два величезні крила. Але не такі як у янголів, що малюють на іконах. Вони були, ніби темні обпалені кістки, оповиті клубами диму. За ними переховувалися діти, яких я все ж знайшла. Дивно, але їх не лякало видовище, навпаки іще більше тулилися до крил, шукаючи захисту і затишок.

Відчай виїдав з середини, хоч і тримала оборону та смертельно небезпечні створіння, отримуючи пошкодження ішли напролом відчуваючи присмак близької крові. Бажання жертви зводило цих істот з розуму, давало навіженої сили йти далі.

З останніх сил, я щось прокричала, рот моментально заповнив металевий смак і дихати було вже важко, а на руках ніби важелезні ланцюги. І не дай Боги я їх відпущу до нас доберуться, зїдять заживо і не подавляться. Що було далі не пам’ятаю, але присмак крові в роті іще довго видихала, завмерши від страху, боячись відкрити очі. Відчуття подій не відпускало. Із купи думок вивів невідомий голос із-за спини.

-Чуєш хазяйка, коли ти вже проснешся? Та нехай тебе копнуть качки, раки на горі свиснуть поки ти дійдеш думки, що нашеньська ти. Я так сумую за тобою справжньою.

-Якою це? Справжньою ?

-Матері твоїй ковінька! Ти мене чуєш!? Чуєш?

-Ага, спробуй не почуй, підняв такий хай на всю кухню. Хоча, певно потрібно провідати психіатра. Сиджу одна на кухні і спілкуюсь видно із «кукухою», яка вспіла відлетіти у теплі края.

-Сама, ти «кукуха». Я домовий, твій рідненький і неповторний.

-Кузя!?

-А щоб тобі пір’я в роті поросло. О- оооо, видать геть пам'ять відбило хазяйка. Який до біса Кузя, що у нас одне ім’я на всіх? Мульки тобі в дишло, відьма без пам’яті, як електротовари без інструкції. Горе ти моє цибуляне.

-Значить, відьма? І яка ж? Біла чи темна?

-Це ти темна темнота. Не буває ні білих ні темних. Це як два береги у річки. Не буває вона безкраєю. Кожен знає дві стихії, але користуються переважно чимось одним, що краще дається. Одним лікувати, іншим наставляти треті не приведи Боги зустрітися з такими. А ти молодець, прийшла до тями. Я вже думав все, помреш отак безславно, так і не згадавши хто ти.