Небо над старою дзвіницею почало ледь-ледь світліти, набираючи свинцево-сірого відтінку. До завітних півнів і четвертої ранку залишалися лічені хвилини. На мідному дзвоні цифри відліку замиготіли червоним полум'ям.
Ми вибігли на центральну алею до головних воріт. Вони були за кілька десятків метрів перед нами, але все ще надійно замкненні масивним ланцюгом з іржавим замком. Навколо нас сірі постаті померлих почали щільно змикати коло, простягаючи прозорі, крижані руки.
— Рахуйтеся! — закричала Катя, заходившись від сліз. — Раз, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім... дев'ять! Нас дев'ятеро!
— А де Марк?! Хто знає, чи він рахується?! — кричав Максим, грюкаючи кулаками по залізних ґратах.
У цей момент замок на воротах важко задрижав. Ланцюги почали повільно сповзати, але ворота відкрилися лише на вузьку щілину, шириною в одну людину. Першим туди кинувся Максим, збиваючи з ніг Олену.
— Ні, я перший! — закричав він.
Але з туману простяглася довга, бліда рука одного з давніх духів і міцно схопила Максима за комір. Його обличчя викривилося в жаху, він намагався вирватися, просячи про допомогу, але ніхто з нас не поворухнувся. Ми заціпеніли, розуміючи: цвинтар обирає свою остаточну плату прямо зараз. Справжнім десятим мав стати той, хто виявив найбільше егоїзму.
Максима затягнуло назад у сіру безодню алей. Його крик розчинився в повітрі саме тоді, коли вдалині пролунав перший, далекий спів півня. Масивний ланцюг остаточно впав на землю, а важкі ковані ворота розпахнулися навстіж.
Ми вивалилися на асфальт міської дороги — виснажені, брудні, із викревленими від жаху обличчями. Дев'ятеро живих душ вирвалися на волю. Ворота за нашими спинами зачинилися з таким глухим звуком. Назад ми не озиралися, бігли геть, не відчуваючи ніг під собою. Ми знали: місто знову спатиме спокійно цілий рік, до наступного Геловіну, але кожен із нас тепер назавжди ніс у собі частинку того цвинтарного холоду, пам'ятаючи, якою страшною буває ціна за право зустрітися з померлими й повернутися у світ живих.