Ніч на цвинтарі забутих душ

Розділ III. Злам у тумані

 Коли хвилини почали танути, раціональність остаточно поступилася місцем тваринному страху.

— Це якась дурня! Я не збираюся тут вмирати через ваші казки! — заверещав Марк.

Охоплений панічним нападом, він вирвався з нашого кола й побіг углиб цвинтаря крізь густий туман, сподіваючись знайти лаз у паркані.

— Марку, ні! Не відходь від групи! — закричав Андрій, але було запізно.

За кілька секунд із глибин темряви лунав лише короткий, задушений крик, який миттєво обірвався. Коли туман на мить розсіявся від подиху холодного вітру, Марка вже не було. На вологій стежці лишився тільки його ліхтарик, що безпорадно мерехтів у багнюці.

  Нас залишилося дев'ятеро. Але замість полегшення, що необхідну жертву знайдено, компанію охопила абсолютна параноя. Хто сказав, що Марк вважається платою, якщо він просто загубився? А якщо ворота вимагають, щоб десятий залишився безпосередньо біля брами в момент світанку?

— Ви бачили? Він зник! — белькотав Денис, задкуючи від власного брата Артема. — А якщо це ти його штовхнув?! Ти завжди хотів позбутися мене чи моїх друзів! 

— Затули пельку, Денисе! — гаркнув Артем, але його руки тремтіли, коли він стискав кулаки.

Паніка наростала. Кожен бачив у другові потенційного ворога. Ми тулилися один до одного через нелюдський холод, але водночас пильно стежили за кожним рухом сусіда, боячись, що хтось штовхне тебе в сірий туман або зачинить перед твоїм носом важку огорожу.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше