Розділ I. З покоління в покоління

Осінній вітер у нашому містечку пахне вогким чорноземом, прілим листям і чимось важким, неживим, що йде із самого серця старого цвинтаря на околиці. Він стояв на пагорбі за останніми будинками, оточений кам'яним муром і зарослими кущами бузку. Його ворота не фарбували з часів, коли ще існувала стара пошта, а на деяких могилах уже неможливо було прочитати імена. Місцеві обходили це місце стороною, особливо в останній день жовтня. За міськими легендами, що передаються з покоління в покоління, у цю ніч межа між світами стоншується настільки, що прадавня темрява починає вимагати своє. 

  Старий цвинтар — це не просто могили під хрестами. Це справжній історичний лабіринт із похиленими склепами, зарослими плющем кам'яними ангелами та чорними кованими воротами. Рівно опівночі його ворота відчиняються самі, а з-поміж могил виходять десятеро померлих. Вони не шукають родичів і не кличуть знайомих, просто чекають. А якщо десятеро людей із містечка прийдуть на цвинтар до першого удару годинника після опівночі, зможуть побачити тих, за ким сумують. Поговорити з ними, поставити запитання, почути відповіді. Але є одна умова, до четвертої ранку за цвинтарні ворота мають вийти дев'ятеро. Десятий залишається назавжди. Його тінь розчиняється в тумані, а плоть стає платою за право живих вийти та ще один рік ходити під сонцем. 

  Я ніколи не вірив у цю легенду. Моя бабуся, навпаки, вірила настільки, що щороку за тиждень до Геловіну зачиняла віконниці, не дозволяла залишати на ніч їжу на столі й тричі перевіряла замки на дверях.

— Не відчиняй, якщо хтось постукає після дванадцятої, — казала вона. — Навіть якщо почуєш голос матері.

Мами не стало, коли мені було дев'ять. Відтоді бабуся виховувала мене сама, а я звик вважати її страхи пережитками старих часів.