Шакі. Наступний день після заселення

Я знову біжу. Від темряви, яка поглинає все навкруги. Ще трішки — і забере мене з собою, як забрала все, що позаду, у непросвітну безодню.
Чому? Чому?

Переді мною — батько і сестра. Але скільки б я не біг — наздогнати не можу. Кожен крок відлунює болем.
Мої друзі… я прошу допомоги. Хоч ви…

— Нездара.

— Сміття.
— І не скажеш, що вони з однієї родини.
— Я так і знав, що скоро це станеться.
— Коли він уже зникне?

Їхні погляди — жалкі, обличчя сповнені сарказму, висміюють мене.
Чому?
Я ж вам допомагав. Слухав. Вважав друзями.
Чому?

— Батьку! — я майже добіг, майже вирвався. Ще трішки — і вона мене не дістане.
— Що за убожество… — він дивився зверхньо. — Будь ласка, хоч руку… — я тягнувся з останніх сил. — Ми ж сім’я, я все робив, як ти казав…
— Краще б ти здох ще в утробі.

Чому!..
Ці слова відкинули мене назад, у темряву.

— Нііі!.. — я намагався бігти знову, але темрява поглинула мене.

Я різко підвівся з ліжка від переляку — й полетів на підлогу.
Знову цей жахливий сон. Чому він не полишає мене? Мені й у реальності вистачає жаху, а тут ще ці срані сни.

У вікні виднілося сонце. Його світло заповнювало всю кімнату, роблячи її затишною. І тільки ліжко залишалося в тіні.
Ця кімната ідеальна.
Я її не заслуговую.

Нащо вона мене сюди притягла? І нащо я згодився? У тому клубі я відчував себе жахливо — всі, хто приходив, не втрачали нагоди познущатися з мене. Але вона… навіщо їй це треба?
Що зроблено — те зроблено.

Це все одно краще, ніж ті місця, де я ночував. Бо в клубі не виходило постійно залишатися — я просто хотів утекти від людей, які приходили мене цькувати.
Не розумію, навіщо це їм. Я і так — на самому дні.
Ні речей, ні техніки, ні грошей.

Батько, щойно дізнався про мого хлопця, — це стало останньою краплею. До цього я просто був недолугим сином.
Коли я сказав, що я бісексуальний — він нібито ігнорував. Але коли преса оприлюднила ті фото… усе.
Я справді намагався бути ідеальним сином. Але просто не можу зрозуміти: чому в мене все — провали, невірні рішення, зруйновані ідеї й проєкти. Не так, як у сестри.
Ось вона — ідеальна у всьому.
Хотів би і я таким бути. Відповідати всім стандартам.
Але я ніби якийсь не такий. Зламаний. Неправильний.
Що б я не робив — усе йде шкереберть.

Я глибоко видихнув і піднявся, розглядаючи кімнату. Вона не була великою, але мала багато місця.
Невеличка шафа при вході, поруч — книжкова полиця. Навпроти — стіл із полицями, біля нього двері до ванної. Вікно ідеально розміщене — біля столу, щоб усе світло падало туди. А ліжко стояло в найтемнішому кутку.
Навіщо тут стільки місця? Мені й класти нічого.
Так і залишиться порожньо.

Я знову заліз у ліжко, відкопав свій телефон і поглянув на годинник — уже за тринадцяту.
Давно я так довго не спав.
Треба вставати. Хоча — навіщо? Робота починається аж через два дні.
А зараз — просто встати, щоб поїсти… але їсти не хотілося.
Я не відчував голоду. Тільки холод. І не міг зігрітися.
Не розумію чому.

Тверезий голос у голові підказував: я повинен хоч спуститися, подивитися, де я. Бо вчора нічого й не бачив — тільки вхід, документи, ліжко.
Хоча ні… ще була Кейт — дівчина, яку звалили з дивана. І Лора — як на мене, дуже лякаюча. А може, просто намагається такою здаватися.

Після кількох годин ховання під ковдрою я все ж змусив себе піднятися і сходити в душ.
Що за прокляття? Скільки не крутив ручку на гарячу воду — все одно холодна.
Що за чорт зі мною коїться?..

Вийшов із душу, протер запотіле дзеркало рукою — й побачив себе. Замученого, втомленого. В очах — тільки відчай.
Ніколи не помічав, які вони темні й глибокі.
А шкіра вся червона. Ще трохи — і справді зварився б там.
Але чому мені досі холодно?

Я закрив очі, видихнув і, зібравши рештки сил, повернувся до кімнати. Відчинив ту кляту жовту валізу — переді мною відразу з’явився мій трохи побитий ноутбук. Навряд чи працює.
Відклав убік. Колись розкладу речі, і це місце буде схоже на кімнату, де хтось живе. Але зараз… зайве.
Не відчуваю себе на своєму місці.
Чи знайду я колись таке місце? Бо де б не був — це відчуття мене переслідує.

Серед речей знайшов щось схоже на домашній одяг.
Не хочу виходити. Але голод і цікавість сильніші за мене.

За дверима — мертва тиша. Удома нікого.
Темно. Холодно. І чомусь — мені це імпонує.

Я спустився сходами. Переді мною — кухня. Велика, оздоблена темним деревом. Безліч речей для приготування, велика раковина, плита, духовка і щось схоже на барний стіл для готування.
Я підійшов до холодильника.
На що я розраховую? Там же немає моєї їжі.
Поки думав — рука вже відкривала дверцята.

Переді мною — полиці, забиті каструлями, контейнерами з їжею, овочами, фруктами. Все у хаосі, але кожен контейнер підписаний.
«Тільки спробуй зжерти моє, Кейт» — виднілося на одному.
На іншому — «Не викидати. Це їжа, а не сміття».

Непомітно для себе я посміхнувся.
Тільки одна полиця була складена ідеально, і на ній короткий напис: «Нік». Напевно, той хлопець, якого я бачив учора.
Переглядаючи далі, я натрапив на полицю з підписом:
«Всім брати їсти, бо викину».
А знизу — ще один стікер:
«Не розрахувала, треба з’їсти. Беріть, хто схоче».

Мій голод пересилив мене. Я потягнувся за контейнером, але почув шум вхідних дверей — і одразу відступив.

— Ура, я вдома! — почулося, а потім гупіт і лайка: — Та твою наліво, куди!..
За мить із проходу визирнула Кейт. Вона, як і я, кудись бігла, але вже за секунду — не бігла, бо спіткнулася й остаточно впала.
— От зараза, що за день такий! — вилаялася вона й пнула щось ногою.

Вона завжди така гучна?..

— Ну і хрін з ним, — вона розвернулась і з пакетами пішла в мою сторону. — О, новенький! Привітик!