Десять років тому. День третій. Лора

— Лора, ти мене чуєш? Таке враження, що ні… — тільки я хотіла припинити його сумніви, як він продовжив: — Я тобі давав сценарій не для того, щоб ти просто роздала його акторам. Ти розумієш, що вони повинні його знати?

Він і далі щось теревенив, ніби я винна, що вони не роблять свою роботу. Я ж, здається, стажер режисера, а не його собачка на побігеньках, яка робить усе за інших. Я цей клятий сценарій разів десять перечитала й знаю настільки добре, що можу цитувати з початку до кінця.

Я не винна, що ваш сценарій — туфта. Тут не тільки актори, а й увесь інший персонал не розуміє, як на це взагалі дали бюджет. Навіть я — «недосвідчена», як усі кажуть, яка не знала «справжньої роботи» — напишу краще.

Просто за таке, як це, усе могло би бути кращим.

Як там далі було… «Ти ніколи не станеш продюсером, так і бігатимеш за мною».

— Як зі стіною говорю! Ти ніколи не станеш продюсером, так і бігатимеш за мною, а мені ти постійно не потрібна будеш, я молодшу знайду. Зрозуміла?

— Так, сер, — я видавила з себе останні сили, щоб не послати його, коли він уп’яте повторював одне й те саме.

Як же я хотіла звільнитися до бісової матері звідси. Але тут хоч якісь гроші платять, а зазвичай — взагалі нуль без палки. А жити ж за щось треба.

Чому я просто не можу бути як Кейт? Вчилася на одне, мріяла про інше, а працює взагалі не там. Мені б хотілося бути більш безтурботною, от як у неї так виходить? Я досі в шоці, як вона на минулій роботі зробила скандал: кричала на всіх підряд, а потім ще й тортом шпурнула в покупця, а залишки розмазала по начальниці.

Я б так не змогла.

Просто терпіла б, як і зараз.

Його розповіді продовжувалися — що те, що це треба… Все одно все дасть письмово. Слухати — просто зайва трата часу й нервів.

Я поглянула на годинник — ми вже запізнювалися на читку сценарію з акторами. А це продовжувало теревенити, не даючи мені й слова вставити.

І скільки йому років? Пам’ятаю, десь за сорок. А вже волосся пересаджене — кидається в очі, бо ніяк не поєднується зі старечим зморшкуватим обличчям. Стівен, так його звали, був нижчим за мене, але постійно ніби спеціально наголошував, що це я «дилда», а не він маленький.

Цікаво, якщо я почну носити декольте, як інші його підлизи, він перестане постійно триндіти?

Мабуть, ні.

Запала тиша. Нарешті.

— Вибачте, сер, ми вже хвилин десять запізнюємося на читку сценарію.

— Щооо?! — заволав він. — Чому відразу не сказала? Ходімо швидше, я деталі по дорозі розкажу!

— Я не сказала, бо не змогла вас перебити.

— Правильно… але неправильно. Як точніше сказати… . —  Боже, він сам розуміє, що в голос каже? — Перебивати можна, якщо важливо. Якось так. Зрозуміла?

Він запитав це так, ніби сам не зрозумів, що мав на увазі.

— Так, — сухо й неемоційно відповіла я, почавши рухатися в бік зборів.

— Та не біжи так!

Якби він зараз бачив моє обличчя… воно виражало б усе розчарування від некомпетентності цього кадра. Я не сповільнилась, а він, біжучи за мною, бурчав далі.

Ми дійшли до кабінету. За скляними стінами було видно, що чекають тільки нас.

Я залетіла першою і на автоматі вигукнула:

— Вибачте за запізнення, дуже щільний графік.

Мене відштовхнув Стівен і, продовживши за мене, мовив:

— Так, як вона каже. Почнемо, щоб не втрачати часу.

— Ми й так уже почали, бо вас не діждешся, — обурився один з акторів.

— Дякую за очікування, — продовжила я й нарешті сіла за стіл, почавши розбирати папери.

Час минув непомітно. Тільки глянула на годинник — уже майже шоста. І, на диво, читка сценарію пройшла успішно. Уже навіть пішли розмови, що наступна зустріч буде на знімальному майданчику. Залишилося тільки подбати про локації, стилістів і ще кілька дрібниць.

Я збіса замучилась.
Ця робота з мене всі соки вип’є.

Ще треба після роботи подивитися, що там із комуналкою і закинутими частинами дому.

Може, змусити Кейт? Хоч у неї й так повно роботи.

Коли, нарешті, в мене буде вихідний?

Я зібрала речі в сумку й тільки-но відкрила двері, щоб поспішити додому, як дно сумки просто розійшлося — і всі речі розлетілися по підлозі.

Цього ще сьогодні не вистачало.

Я спокійно, хоч і змучено, почала все це збирати, коли почула діалог двох акторів, який мене зацікавив.

— Кажуть, він тепер бездомний, — прошепотів один.
— Невже батько все ж викинув сина з дому?
— А що з нього взяти? Бездарність. Не хоче успадковувати бізнес, та ще й жах який тупий.
— Та не настільки вже.
— Там, здається, мізків нема, от і все.
— А звідки в тебе така інформація?
— Та він сам до мене вчора приходив, просив пожити якийсь час. Казав, типу, платитиме. Ага, я йому повірив…

Далі я вже не слухала, але здається, мій наступний мешканець сам мене знайшов.

Я блискавкою підхопила речі, запхала їх у пакет разом із сумкою й побігла до тих двох.

Не очікувала, що вони стоятимуть за поворотом — я налетіла прямо на них.

— Вибачте! А не підкажете, про кого ви говорили?
— А вам навіщо?
— Дуже треба. Не для пліток, просто треба.
— Ну… добре, — чоловік невпевнено подивився на мене, не розуміючи, навіщо це мені, але все ж продовжив: — Я про Шакі.
— Кого?
— О, вибач, Річард Калдвел. Я думав, ти зроз…
— Так, зрозуміла, — перебила я. — Він ще шукає, де жити?
— Так ніби. Не знаю, давно його не бачив.
— То ти не знаєш, де він? — уточнила я.
— Знаю. В ігровому клубі сидить і досі, той, що на вулиці Мейпл для багатіїв, коротше.
— Ага, дякую, — я побігла, а чоловік навіть не встиг зрозуміти, чого я від нього хотіла.

Без поняття, хто це, — хоч ніхто, хоч знаменитість, головне, що йому потрібен дах над головою і він платитиме. Ідеально. З ним витрати на дім стануть меншими, і всім буде порівну.