Нік. 10 років тому. Наступний день.

— Чувак, чого застряг? Ти береш щось чи ні? Ні — провалюй! — заволав якийсь ненормальний ззаду.

А я й далі дивився на два долари в руці.
Той чай був смачний, а тут — все нестерпне на смак, ніби не для людей. І та дивна мармиза — як вона так робить зі своїм обличчям? Не розумію.

— Ні, дякую.

— Так чого стоїш? Чергу тримаєш?

Черга? Це він про себе? Жах. Чому саме та лікарня, яку я вибрав, така нестерпна? Я знаю: як тільки комусь із одногрупників скажу — так почнуть.

«Чому жалієшся? Сам вибрав. Ти ж геній — тебе брали в кращі…»

Ага, «кращі» — і чим: взятками й підпільством. Хоч тут менш помітно, але є де розігратися, бо немає потрібних лікарів. Навіть на другий день інтернатури пустили в операційну.
Боже, це такий кайф: операції, розрізати, і коли в твоїх руках чуже життя — яке буквально від тебе залежить.

Досить. Погані думки — погані думки. Треба контролювати себе.

Друга половина дня пройшла як зазвичай: спокійно, без цікавих випадків. Зібравшись додому, витяг ті нещасні два долари з кишені. І на що це все? Швидко побіг додому. Нарешті відпочину від цього дня, наповненого людьми.

Тільки я відчинив замок — як побачив: Кейт. Вона готує на кухні, хоча виглядає, ніби просто біситься й розкидає все навкруги. Виглядає дуже кумедно: хоч стандартного зросту — для мене вона до грудей, як велика дитина. Дитяче обличчя, кілька веснянок на носі від сонця, виразні брови, коротке волосся, щось схоже на каре, рівний ніс і сірі очі, що вирізняються на фоні всього цього контрасту.

Я зняв із себе зайву одежу і спокійно підійшов до неї. Здавалося, що вона мене не помітила, хоча тут і такий шум, і цей хаос з їжею. Я не знав, що робити, просто стояв і спостерігав. Те, що вона мене не бачила, підкріплювалося тим, що вона намагалася щось співати й танцювати в процесі нарізання овочів.

«Вона так собі щось відріже… чи ні?»

Я хотів піднятися до себе в кімнату, але інтерес узяв гору: сів на барний стілець за нею й чекав, що буде далі. Не знаю, чому я так зробив і чому мене це зацікавило. Це дивно: у житті таке було тільки з медициною, а ще більше — з хірургією. Уся ця наука для мене — як наркотик; коли я щось роблю, боюся втратити контроль.

Це найжахливіше. Все життя за це повторювали, і чим більше казали — тим сильнішими ставали ці слова у моїй голові; з часом вони стали частиною мене.

Цікаво, чи вона теж вважає мене ненормальним після вчорашнього. Я навіть не зрозумів, як почав розглядати її тіло: м’язи, суглоби, дивні пози. Люди так не повинні вивертатися — не природньо!

Я важко видихнув і підняв очі — і в цей момент Кейт різко повернулась у мій бік. З кожною секундою її обличчя ловило нові емоції: від спокою до переляку й ще якогось виразу, який я не розумів — ніби вона водночас зла й шокована. Як це називається?

У процесі всього цього з її рук підкинули те, що вона тримала, і воно полетіло куди попало. Я спричинив ще більше хаосу в її готуванні. Чи ні?

За секунду її обличчя змінюється знову — воно без будь-якої емоції. Вона підняла погляд угору і, ніби знала, що робити, упіймала миску, кілька помідорів, перець і дошку для нарізання. Невже й ніж спіймає? Ні — вона просто вправно увернулася від нього, дозволивши йому тихо впасти. Логічно: так безпечніше.

— Ти що, придурок? Нащо так лякати! — різко заволала вона, порушуючи тишу. — Ти хоч коли заходиш — дверима гримни. Щоб тебе, так і вмерти можна! — вона важко видихнула.

— Я ніби тебе й не лякав.

Після моєї фрази вона незадоволено скривилась і поклала все, що було в руках, на стіл.

— Якщо тобі потрібна кухня — я її звільню трішки пізніше, — з піднятим носом сказала вона й відвернулася.

— Та не потрібна, — спокійно продовжив я.

Вона різко обернулась, з обличчям, ніби намагалась гарчати на мене. Так дивно — її обличчя саме говорило: «То що ти хочеш від мене? Чого тут сидиш?»

— Я сам не знаю.

— Що — не знаєш? — із здивуванням запитала вона, зупинившись після цієї фрази.

— Хоча ні… у мене питання. — Я все-таки витяг ті нещасні два долари. — Може, справді зробиш ще того чаю? . —  Чом би й ні, перебити смак лікарняної їжі.  — Можна ще чаю? — Вона вже хотіла відповісти, але зависла, бо бачила, що я щось намагаюся зробити. — Ти ж казала: два долари, вірно? — Я нарешті дістав гроші з кишені й показав їй.

За секунду все приміщення наповнилося нестримним, істеричним сміхом.
Я не розумів, що сталося. Чому вона?..

— Боже, чудик… — далі сміх. — Я ж пожартувала! — Вона не могла зупинитися, щоб договорити. — Ти хочеш сказати, що весь час сидів тут заради цього?

Я кивнув. І Кейт знову залилася сміхом.

— Будь ласка, не кажи, що ти його ще й цілий день носив?

— Не скажу, — відповів я, не розуміючи, чому це справді викликає сміх.

Вона вже мало не падала.
На цей галас спустилася домовласниця — Лора.

— Що у тебе знову сталося? Нащо так волати? — і, коли нарешті побачила картину, різко змінила тон: — Кейт, я що тобі казала?

Лора була високою, виразною. Таку зовнішність я бачив тільки у моделей: правильні риси обличчя, зелені очі й довге каштанове волосся.

— Але… але… — запихаючись, продовжила Кейт. — Він…

Вона не встигла договорити, як Лора вже стояла поруч, схопила її за щоки й почала тягнути що є сили в різні боки.
Я ніколи не бачив, щоб шкіру обличчя так розтягували. Їй хоч не боляче?

— Що я тобі казала? — Лора продовжила.

— Знаю, я не винна… досить! Це все він! — жалісно говорила Кейт.

Я вирішив припинити її муки.

— Так, це моя провина.

Настала тиша. Вони обидві дивилися на мене з питальними обличчями.

— Я випробував нову техніку — як смішити людей.

Вони досі стояли в непорозумінні.
Кейт підняла брову, ніби підозрюючи, що я несу нісенітницю, але потім її обличчя стало схожим на дитяче — ніби вона щось замислила. Виглядало так, ніби зрозуміла, що я намагаюся їй допомогти.