10 років тому…

— Кейт, ти знову за своє! — голос долинув звідкись.

Різка біль витягла мене зі сну. Голова — на підлозі, тіло — на дивані. Чорт, як так вийшло? Я ж ніби дійшла до кімнати.

— Кейт! Скільки разів тобі казати: не спи у вітальні на дивані! У тебе своя кімната. Через тебе ми не можемо знайти сусідів на цю хату. Ми так у боргах потонемо, все ж платити треба. Сьогодні приходить новий орендодавець — і я тобі не дозволю налякати його своїми приколами знову!

— Шооо… — сонно протягнула я, майже не розуміючи половини того, що вона мені диктувала.

— Марш у кімнату спати. І приберись там нарешті, — вона втомлено видихнула і додала:
— Молю, нам треба ще троє людей, щоб ми не віддавали всі гроші за оренду. Інакше ти так і помреш на цій роботі.

— Добре. Але те, що вони не орендують — не моя проблема. Я їх взагалі не чіпаю.

— У тому й проблема. Ти просто про них забуваєш. Марш у кімнату! — наказливо показала вона пальцем на двері моєї кімнати.

Скотившись із дивана, я повільно попленталась нагору. Моя кімната була на другому поверсі. Всього в домі — шість жилих кімнат із власними ванними. Деякі ще й з об’єднаним балконом. Знизу — простора кухня, одразу зала з диваном, теликом та всім іншим. І ще одна ванна — єдина з ванною, а не душем, як у кімнатах. Звідси ж був вихід у садову веранду, на задній двір.

Ми заселилися сюди взимку. Досі не знаємо, що з тим двором робити: якщо щось виросте — хто дивитиметься? А якщо ні — чи будемо ми самі щось там садити?..

Цей дім вона отримала у спадок. Нам не було де жити, тож відразу перебралися сюди. Але його утримання коштує більше, ніж оренда нормальної квартири. Жах якийсь.

Я вже майже дійшла до своєї кімнати, як раптом задзвеніли дверні дзвіночки. Невже все-таки прийшов новий мешканець?

Цікаво, хто там…

— Добридень, мене звуть… — почулося знизу.

— Знову вона за своє, — промайнуло в голові. — Натягує цю маску на обличчя, її награний голос видає: їй це треба понад усе. Жах. Як так можна вистелятися перед іншими? Хоча… я ж не краща.

Не чекаючи відповіді потенційного сусіда, я закрила двері у кімнату.
До біса, буде він жити чи ні — хоч ми ледве утримуємо цей дім удвох, краще так, ніж з ненормальними сусідами. Чого коштувала минула спроба: її хлопець трахнув дивну сусідку, та ще й додумався вітальні знімати штани, коли на кухні сиділи ми.

Потрібно привести себе до ладу після нічної зміни, а то виглядаю так, ніби по дорозі мене собаки драли.

У затемненій кімнаті віяли сонячні промені, що намагалися пробитися крізь завісу, але вона здавалась непорушною: навіть легкий вітерець не міг її зрушити. Кімната й так була темною, бо знаходилася у тіні дерева, та ще й завіса не пропускала світла. Розкидані речі, книжкова шафа, що лопалася від книг, шафа для речей, теж забита до країв. Усе здавалося хаотичним, але на диво системним — знайти тут щось можна було. На столі лежав ноутбук, навколо нього розкидані різні дрібниці та непотрібні речі, які ніколи не викидали. Та в кутку, відведеному під макіяж чи творчість, все було ідеально організоване — видно, давно ніхто туди не зазирав.

Я сумно глянула на все це. Раніше не могла відірватися від роботи чи творчості — завжди щось робила, щоб не сидіти в телефоні. А тепер через роботу, розвиток, прибирання і готування часу зовсім не залишалося.

Коли три місяці тому мені запропонували переїхати жити разом, я не очікувала, що все зайде так далеко.
На тому й добре.

Кейт любила темряву — чи то звичка, чи то це заспокоювало і давало внутрішній спокій.

Спокійними кроками, поступово знімаючи з себе речі, я пішла до душу — змити з себе бруд роботи.

Прохолодний душ — що ще треба зранку? Та точно: трав’яний чай і печивко. Сама думка про щось похрумтіти розбудила мене, і в ритмі ранкового танцю я покрокувала на кухню.

Ніколи не розуміла людей, яких непокоїть власні думки. Таке враження, що в мене їх узагалі немає — просто роблю те, що приходить у голову. Навіщо вагатися? Життя ж одне. Навіщо гадати, що думає та чи інша людина, якщо можна спитати й одразу отримати відповідь? Усе ж так просто. Навіщо ускладнювати?

Підстрибуючи сходинками, я майже з’їхала вниз і в танці зайшла на кухню. Відкривши шафку, де зазвичай лежали мої трав’яні заготовки, розчаровано видихнула: Лора знову їх кудись поділа. Чого їй так не подобається, що вони саме тут?

— Бу, злюка, — пробурмотіла я.

Хаотично почала ритися в усіх шухлядах, розносячи все навколо.
— О, ось вони! — зраділа я.

І тут почувся незадоволений кашель Лора. Скривившись, я почала готувати чай. Печиво пошукаю пізніше, а то ще «цикати» буде.

— Якщо вас усе влаштовує, ось контракт на оренду, — підсунула Лора папери новому мешканцю. — Оплата раз на місяць, комунальні ділимо на всіх порівну.

— А?.. — тільки-но чоловік хотів перебити, та вона продовжила:
— За це не хвилюйтеся. Ми дуже економні. Кейт взагалі постійно на роботі, тому виходить майже нічого.

Боже, та вона собі могилу риє.

— Хей, привітики! — заволала я, махаючи рукою. — Чайку? До речі, я Кейт.

Лора сиділа з переляканою мармизою, яка водночас виражала й розчарування.

— Нік. ні, дякую, — чоловік пронизливо глянув на мене.

— Точно? Трав’яний, сама все збирала.

— Трав’яний? — на його обличчі нічого не читалося: чи хоче, чи дивується, чи чорт його знає.

Запала тиша.

Лора тільки хотіла її перервати, як Нік (так він назвався) спокійно мовив:
— Тоді можна.

Підписав папери, встав і підійшов до мене.

— У вас є якісь проблеми зі здоров’ям?

— Як я знаю, то ні.

— То добре, — кивнув він.

Я продовжила метушитися з чаєм, а він, на диво тихий, стояв і спостерігав. Цікаво, що в нього в голові?

— А ви чому вирішили тут знімати? Ціна? Місце? Чи сам дім сподобався?

— У більшості зручне місце. Я проходжу інтернатуру неподалік, а зміни добові, тому краще, коли місце для сну поруч. Все інше для мене не так важливо. А ще з людьми зазвичай не маю претензій.