Розділ 6

От буває такий день, коли усе просто не йде. Ти наче робиш усе, що зазвичай, а воно ніяк. І круасани зранку вийшли трішки підгуляні. І постачальник привіз не все замовлення, а там дуже просили і якраз те, що просили не привезли. І усі якісь сьогодні знервовані та невдоволені.

   Ні, правда, вони що, тренують той вираз хронічного розчарування усім життям, ніби цей світ їм уже абсолютно зрозумілий і все, що залишається, це понуро плестись у бік кладовища? Не вміють люди радіти життю. Таке відчуття, що в Україні ніби заборона на щастя. І не можна сказати, що підґрунтя для цього твердження немає. Багатовікова історія України сповнена трагічних подій: Голодомор, репресії, війни, постійні втрати державності, Чорнобиль, повномасштабне вторгнення сусідів…щоб їм! І коли твої предки усе це пережили, то у нас усіх уже є травма виживання, а раптом успіх чи надмірна радість привернуть увагу ворога. А звідси й сором за щастя. Бо ж довкола скільки болю. І, здається, ми просто не вміємо бути щасливими. Але ж ну не можна увесь час почуватися нещасним і інших тим нещастям заряджати. Варто якось руйнувати ті установки і вчитися відкритіше виражати щастя, цінувати власний комфорт та щастя.  

   Але люди стараються. Музику гучно слухати не можна, бо війна. Святкувати щось не можна, бо війна. Молоді збиратися разом не можна, бо вони починають гучно себе поводити, сміятися і слухати музику, а воно знову не можна, все по тих же причинах. Певно, усім оцим людям молодь заважає страждати в тиші й самотності. А хтось думав, як оцим дітям? Як вони це все переживають? Коли у них спочатку був ковід і вони не бачили світу, а потім війна. Де ці діти мають якось соціалізуватися?

І родзинкою цього такого «чудового» дня стала Ніна.

— До мого чоловіка не липни, — кинула вона.

— Що, пробач? – перепитала я.

— Я бачила, як ти до Сергія заграєш, — злобно зиркнула вона на мене.

— Ніна, тобто ти оце зараз справді вважаєш, що раз я самотня жінка, то я живу для того, щоб знайти якогось чоловічка, який підбере мене, прихистить і ощасливить своєю присутністю?

— Свого не втримала, то до мого не лізь.

— Почнімо з того, що моє особисте – це є моє особисте. І я не дозволяю перетинати мої кордони і лізти мені на голову. Я розумію, що ти роздратована, але я не давала жодних приводів для ревнощів. Між мною і твоїм чоловіком є лише стосунки між продавцем і покупцем. Але ж тобі марно щось пояснювати, бо ти вже вирішила, що я винна. Тому зробимо наступним чином, дистанціюйтесь від мене зі своїм чоловіком і розберіться у своїх почуттям самі без мене.

— А ти мені не вказуй, що робити, хвойда, — вискнула вона.

— Ніна, я буду дуже вдячна, якщо ти зараз покинеш магазин. Тихо і без скандалу. Мені не цікаві ні Сергій, ні ти, ні ваші пристрасті. І якщо ти зараз не припнеш свого язика, то будуть наслідки, — загналася я на слизьке.

Бо варіювати мені не хотілося, але й слухати образ від скаженої кішки теж. Вічна дилема, як зробити так, щоб тобі не псували нерви і, щоб усі вижили. Її ревнощі – це взагалі не моя провина. Це її власні почуття, які вона повинна розрулити. Усі її емоції, не моя проблема.

— Ти мені погрожуєш? – завмерла вона на місці.

— Ще трохи такої риторики, то я й справді увірую, що я така фатальна жінка, — видушила я посмішку.

Але тут в магазин зайшла Люба. А сваритися з Любою, то безперспективна справа. Вона не чіпає нікого, поки не чіпають її, але коли її вже зачепили, то проблеми будуть у всіх.

— Ти мене почула, — гордо рикнула Ніна й поспішила вийти з магазину.

— Що ти почула? – зиркнула на мене Люба.

— Нінкині побоювання, що я намагаюсь звабити її Сергія.

— ЩО? Господі, та вона з тим дрищем уже геть все поплутала. На що там вестись?

— А я звідки знаю? Його немає на радарі мого життя. А у них може ігрища такі, вони ревнують, контролюють, щось забороняють…

— А тобі нащо той театр? – фиркнула вона.

— От і я про те. На жаль, поняття власних кордонів в селі розмите…

— У Нінки? Та які кордони? Коли в голові полова, то тяжко відрізнити свою прекрасну видумку від суворої реальності.

— Не знаю, може вона просто не довіряє своєму чоловіку, — задумливо пробурмотіла я.

— І бігає до кожної жінки з претензією, що та поклала око на те чудо? Сміливе припущення. Але, я думаю, що вона просто притрушена.

— Швидка ти на розправу, — розсміялася я такій безапеляційності.

— А що? Це вже клініка, тут лікуватися треба, якщо в кожній жінці бачиш загрозу. До психолога походити, капельки заспокійливі попити, чоловіка іншого знайти.

— Твої пропозиції прямо радикальні.

— Так щось треба робити, бо там вже зозулька приміряє шапочку з фольги.

— Угу. В мене днями панночка одна заходила, каже я зі списком, збирай, а я зараз повернусь. Розгортаю список, пункт номер один: стати хорошою матір’ю, номер два: знайти порозуміння з чоловіком, номер три: вивчити англійську. І нічого з цього я не продаю.

— А що? Нормальні плани.

— Угу! В тебе, що в списку під номер один йде?