Розділ 5

    В кінці тижня в обід до магазину завітав дільничий. Я його не бачила з часу епічної гонитви за комбайном. Ніби усе, як зазвичай: максимальна зосередженість, нуль емоцій, зібраність — немов перед небезпекою, що чатує  на кожному кроці.

  Мій погляд він відчув, завмер і наче непомітним рухом поправив форму. Мимоволі я провела його рух очима. А форма йому личить. І статурою він гожий: міцний, збитий. Кароокий…і в тих очах буяє цілий спектр емоцій: пильність, розгубленість, зацікавленість… ніжність. Я аж кліпнула з несподіванки.

—Добрий день! Зробіть, будь ласка, каву. Чорну, — поспішив відвести він погляд.

—Без молока. Я запам’ятала. Добрий день! — не в гаразд, відповіла я.  

Стоїть, мовчить, тільки час від часу коситься на мене поки я чаклую над кавою.

— Чого ви зла? – раптом прилітає від нього запитання.  

Перевела на нього погляд. Дивиться у відповідь.

— А з чого ви взяли, що я зла?

— Ну…з виразу обличчя, з трохи нервових рухів, — насупив він лоба й став перелічувати ознаки, які привели його до такого висновку.

— Цікаво…але трохи невірно. Я не стільки зла, як втомлена. І мого ресурсу вже не вистачає на повну палітру емоцій. Економлю, як можу, — фиркнула я.

— А ви щодня працюєте? – подумавши, запитав він.

— Я працюю щодня.

— Чому вас називають навіженою?

І він знову вибив ґрунт з-під моїх ніг. Погоджусь, питання він уміє ставити. Але ж я не його підозрювана.

—  А я звідки знаю? Може в людей ніжна нервова система, відсутність інтелекту, емпатії, совісті, страху замкнутого простору? — зиркнула на нього.

—Чому замкнутого простору? —  насупив він лоба, намагаючись скласти все до купи.

—Бо в труні дуже замкнутий простір, — повільно вимовляючи слова з придихом відповіла я.

І його погляд застиг, брови поповзли вгору, а кутик губ повільно смикнувся в подобі посмішки.

— Я жартую, — про всяк випадок, демонстративно підняла долоньки вгору і вже серйозніше додала, — Не всі готові до зустрічі з людиною, яка має власне бачення, яка знає свої кордони і може відстоювати свою думку.  А так, як усі краще знають, як тобі жити…от і виходить, що моя думка йде врозтіч з загальною. Звідси у людей є купа емоцій, бо не усі вміють вчасно спинитися.

— А ви вмієте? – кинув він на мене погляд з-під лоба.

— Це доволі складне питання на яке одним речення і не відповіси. Я помиляюсь. Я падаю. Я програю. Я не можу передбачити усе. Я не можу знати все. Та й лише з плином часу приходить розуміння було те чи інше рішення вдалим або ні. Так що я ще в процесі освоєння цього вкрай цінного уміння. А ви? Умієте вчасно спинитися? — віддзеркалила йому запитання.

— Пів року тому у мене був нервовий зрив. Я лежав в лікарні, — скупо кинув він доволі інтимну фразу і замовк.

— Ем… — я навіть не знала, що відповісти.

 Ця несподівана відвертість мене приголомшила. Часто чоловіки схильні приховувати проблеми, щоб здаватися сильнішими, а тут якийсь несподіваний аванс довіри.

 – Ого! А ви так умієте прямо хвацько себе покоцати, — бурмочу я. — Хоча я і розумію, що у наш час досить тяжко зберегти нервову систему ціленькою і неушкодженому. Усім дістається.

—Бувають моменти…коли дуже важко…— видає він, уважно вдивляючись в моє обличчя.

—І, що ви тоді з цим робите?

— Стараюсь не брати близько до серця.

— І як, працює? –  пробурмотіла я, ошелешено його розглядаючи.

Стоїть, вертить стаканчик з кавою й дивиться в очі, наче намагається кожну мою реакцію розібрати на молекули, хоча, якщо він ще трішки підніме градус напруги, то ті молекули ще й розпадуться на атоми.  

— Не дуже. Іноді накочує…Я ще там якісь медитації слухаю…— запалює він далі істину і мою нервову систему.

— А з якимось психологом поспілкуватися? Вони ж можуть допомогти зрозуміти причину зриву, навчити справлятися зі стресом? — обережно кидаю пропозицію.

Чому коли в людини виникають проблеми з сантехнікою, то люди шукають сантехніка. З комп’ютером — шукають майстра. З машиною — механіка. І тільки коли наша психіка тріщить, то йдемо до друзів, тарологів, астрологів і до останнього тримається на вірі, що якось воно само. А ну ще можна мені розказати…

— З цим складно, — бубонить він. — Їх тут нема. І нормальних складно знайти.

— Гм! Тоді шукай тригери, ситуації, емоції чи думки, які провокують стрес. Вчись заземлюватися, щоб відчувати своє тіло тут і зараз. Освоюй дихальні вправи…— повільно пригадую я список того, що колись допомогло мені.

— А ти звідки знаєш? – знову кинув він на мене зацікавлений погляд.

— Ти ж не думає, що ти єдина людина в якої виникли проблеми? Що ніхто більше у світі не ламався? Живу вже довго, бачила багато, — зітхнула я. —  страх, стрес, відчай, вигоряння і нерви, які летіли до біса.

— І що ти робила? — впаює він погляд в мене.

— В село переїхала, — посміхнулася я.