Розділ 4

   Від фарбування дверей мене відвернув звук сирени, рев мотору й дрижання землі. Парочка дітлахів, що каталися на велосипедах, теж спинилися й поспіхом розбіглися на узбіччя, коли з-за кутка вилетів комбайн…

    По нашій доволі вузенькій вулиці комбайни зазвичай не їздять…Але ще більше вражень залишилося, коли за цим комбайном вилетіло дві поліцейські машини. Зі щіточкою в руках я так і завмерла. Картинка була настільки сюрилістична, що й віри очам не малося: комбайн летів, машини летіли, люди розбігалися. А коли назустріч комбайну вилетіла ще одна поліцейська машина, я аж заплющила очі — здалося, що він от-от налетить на неї. Позаду ж комбайн підпирали ті дві машини. З однієї вискочив поліціянт і просто на ходу кинувся до дверей комбайна.

  Я здригнулася від переляку. Мені здалося, що зараз все…Проте, комбайн кілька разів смикнувся й заглох.

А коли розплющила очі, то побачила, як двоє хлопців драпали, а за ними слідом бігли поліціянти. І всі дружньо бігли в напрямку мого магазину.

   Один з поліціянті схопив за футболку втікача, почувся тріск тканини. Йому в поміч прийшов ще один і вони схопили одного з хлопців. В одному з утікачів я впізнала Васька. А другий, судячи з усього, був Хохмича. Він був трохи спритніший й хвацько вивертався від трьох. І рот я якось таки закрила. Як це тепер розбачити?

   А потім я побачила нашого нового дільничного — він, мов паровоз, мчав услід за Хохмичем. Падіння того на землю під вагою дільничного було настільки передбачуваним, що я мимоволі скривилася, ніби сама відчула той епічний удар по кістках. Серафим Васильович, важко дихаючи і не підіймаючи голови, щось буркнув своїм колегам, а потім повільно зліз з хлопця. Його колеги підняли і його, і Хохмича. Він сперся руками об коліна, віддихався, а тоді підвівся й зустрівся зі мною поглядом. Миттєво завмер просто дивлячись, затим в його очах наче промайнула досада.

  Під загальним ґвалтом я пропустила приїзд Станіслава Миколайовича, який побіг до комбайна, за ним летів його комбайнер і галасу враз стало ще більше.

— Матір Божа, що це? – видихнула я, вражена такою порцією відбірних емоцій.

— Та два телепні комбайн викрали, — засапано прозвучало поряд і я від несподіванки аж підкочила і машинально руку приклала до грудей, а в руках була щіточка з фарбою, тож далі вже і я видала трохи своїх емоцій.

— Як це викрали? – добігла до моєї свідомості інформація. – НАЩО?

— А хто їх знає, — відмахнувся дядько Павло. – Весело їм було.

— Це просто за межею мого розуміння, — пробурмотіла я, спостерігаючи, як хлопців пакують в машини.

Я вже думала: все, мене нічим не здивуєш. Але у Всесвіту, виявляється, ще є порох… Ще раз глянула на свою футболку, відчула вже ту фарбу на шкірі й пішла перевдягатися. Не пройшло й пари хвилин, як біля магазину були всі хто просто проходив мимо. Зайшли  щось купити, випити кави і поділитися враженнями. Згодна, не кожен день викрадають комбайн. КОМБАЙН. Це взагалі як? І НАВІЩО?

   І до вечора село гуло. Так, тут мало таких кричущих подій. Відтоді, як більшість чоловіків пішли служити, то були поодинокі випадки, коли хтось заліз в хату чи якась п’яна морда дебош вчинила. А тут ціла масштабна погоня, з перехопленням та затриманням. Не кожен день таке буває. Тим поліціянтам, певно, цілий день гикалося. Але хоч в думці, що викрадати комбайн, це вже зовсім пришелепкувата задумка, люди зійшлися. Десь уже під самісінький вечір забігла Люба.

— Хух! Ну й день! – з порогу заявила вона. – Так, молодь, усе взяли? – просканувала вона моїх юних покупців. – Киш на двір. Там чудовий теплий вечір. Хоч повітрям подихаєте.

І молодь щось там кинувши, що вони й так «надихані» повітрям повиходили з магазину.

— Ти мені нащо усіх розігнала? – з посмішкою повернулася я до неї.

— Та в тебе тут аншлаг. Неможливо пробитися, щоб трішечки твоєї уваги поцупити.

— Бо у нас тут таке, що Голлівуд відпочиває. Я про той комбайн вже знаю все і навіть трішки більше.

— Да, Васько і Хохмич нормально так втулили дурню, — закотила вона очі. – От попаяні. 5 хвилин сміху і роки проблем.

— Ну не в усіх виходить зв’язувати подію і наслідок, — буркнула я, протираючи стійку.

— Ти можеш не мелькотіти? – покосилася на мене кумася.

— Ні, не можу. Прибрати все одно доведеться. А так я і з тобою поговорю і роботу зроблю.

— Господи, візьми вже те ружьйо й пристріли в собі кобилу. Попий краще зі мною кави.

— Угу! Я ж її останній раз пила за часів давніх богів. Там ще Перун латешку замовляв, — хмикнула я, на ту пропозицію.

—Угу! Дотепно, — демонстративно закотила очі Люба. — Тоді чайку собі накрапай і поговори зі мною. Бо щось здається, я так лечу по чорній смузі, що біла вже за мною не поспіває. І усі мене дратують.

—Спокійно! Ти сяйво! Ти добро! Ти всесвіт! Ти світло! Ти сонце! А їм хана!

—Якесь сумнівне заспокоєння.

— Та ти просто скарб, - посміхнулася я кумі.

— Угу!

— І хто довів тебе до такого стану? — зітхнула я, спинилася й поглянула на куму.

—Люди. Хто ж ще? А часто найбільше дратують близькі люди…