Розділ 3

  Вранці я традиційно була заклопотана. Та й удень теж. І що гріха таїти увечері — ще більше. Під розлогі думки про своє життя бабака я включила музику, виклала круасани, заправила кавоварку й зробила собі чашечку кави. Тільки-но повернулася, як наткнулася поглядом на дільничного. Від несподіванки скрикнула, здригнулася і розлила каву.

— Серафиме Васильовичу, ви якогось дзвіночка чіпляйте чи що? Підкрадаєтесь, як ніндзя, — буркнула я й вхопивши паперовий рушник почала витирати каву з рук.

— Вибачте, не хотів вас налякати. У вас тут музика…— повів він очима на колонку.

Слідом за ним і я перевела погляд. Нормальна в мене тут музика — старий добрий рок. Але пульт дістала й звук вимкнула. Зустрілася поглядом з Серафимом Васильовичем, який якось прискіпливо оглядав мене. Аж незручно стало за свої старі джинсові шорти й футболку.

—Тільки не кажіть мені, що музику теж слухати гучно не можна? — покосилася я на нього.

—Та слухайте, — знизав він плечима. — Хто вам забороняє?

—Головний спеціаліст управління з надання адміністративних послуг, — прикрила очі й кивнула я. — Так і сказала: війна, а я тут розважаюсь.

—Якщо музика не російська й не гучно лунає з 22 до 8 ранку, то слухайте, — буркнув він, а потім його лоб прорізала глибока зморшка.

— Це що? — простягнув він руку й зловив мене за зап’ясток.

— Ай! — пискнула я від несподіванки.

— Пробачте, — враз відпустив він. — Що це за синці? — вп’явся в мене поглядом.

Я перевернула руку й уважніше роздивилася. Виразні сліди від пальців справді були.

— Синці, — зголосилася я на побачене. — Але з вашого дихання чую, що ви щось не те подумали. 

— Розкажете? — зиркнув він.

— А у вашому всесвіті існують некримінальні версії появи синців? — з цікавістю глянула на нього.

З його застиглого обличчя стало ясно: дотепність враження не справила.

—То робота масажистки, — зітхнула я. — Згодна, жіночка трішечки перестаралася, але то було за моєї згоди. І я за це навіть гроші заплатила.

— Якої масажистки? — вимовив він таким тоном, що аж холодком повіяло.

—Тієї, що в поліклініці на другому поверсі працює. Може вам теж до неї сходити? Бо ви якийсь дуже напружений?

—Дякую, обійдусь, —  навіть відступив від мене.

—Питань нема, — підняла я руки долоньками догори. — Ви оце нагадали історію про мою подругу і каштани. Синулька пішов в перший клас і, звісно, коли лягав спати, то нагадав, що назавтра треба принести поробки в школу на тему осінь з природного матеріалу. Ну йде Ольга Семенівна в парк каштани збирати. Лазить з ліхтариком попід кущами. Й тут до неї підходять ваші колеги…й довго вона їм пояснювала, що то вона каштани шукає, а не закладки.

Та його обличчя залишалося серйозним. Здається, він взагалі блокував будь-яку реакцію на гумор. Господи, від його непробивності можна й соціальні синці заробити.  

— Щось замовлятимете? – кинула я спроби проявляти приязність і перейшла до справи.

Його погляд ковзнув до моїх губ і прикипів там так пильно, що я відчула цей дотик шкірою. Його подих збився, він ледь помітно здригнувся, а тоді різко опустив погляд.

— Каву. Чорну без молока, — вицідив він слова.

Прозвучало так, наче він те замовлення Сатані в пеклі робив. Уміє він справити таке «приємне» враження, що мимоволі починаєш планувати запасний маршрут втечі.

— Що ви такі похмурі? День важкий, чи ви тренуєтесь бути загадковим?

— А чому радіти? – враз зірвався він. – Війна йде, люди гинуть. Щось не бачу підстав для радощів.

— Але вдягати біле простирадло і повзти на кладовище теж не вихід, — спокійно зауважила я.

— І що робити? – несподівано запитав він.

— Жити, чисто на випадок, якщо все якось налагодиться, — скривила я губи в подобі посмішки.

В його очах на мить промайнула задумливість, він різко видихнув і, здавалось, зібрав усю силу волі, щоб опанувати себе.

— А якщо не налагодиться? – якось дуже втомлено запитав він.

— Ну…ми всі помремо. Питання лише в тому, як ми проживемо цей час. Можна жити на повні груди, дихати вільно, кохати пристрасно, підкорювати нові вершини і відчувати справжнє щастя. А можна лише проживати це життя, дозволяючи дням проходити повз, не залишаючи яскравих спогадів. Вибір завжди за нами: бути активним творцем свого буття чи пасивним спостерігачем.

— А ви самі? – хмуро глянув він на мене з-під лоба.

— Що я сама?

— Живете чи проживаєте?

— О, я це життя відчуваю прямо до останньої нервової клітинки. Сьогодні теж не виспана і трохи знервована.

— Чого?

— Мої друзі в Києві, а ніч була дуже вибухова для міста.

— Ясно. А чого ви переїхали в село? – вальнув він ще одне запитання.

— Чуєте? – повела я очима в сторону виходу. – Там пташечки співають. Тут тиша. А я вже втомилася від міста. І я б хотіла якось збавити оберти. Ось пробую.