Розділ 2

— Доброго дня, Серафиме Васильовичу! – вітаюсь, побачивши нашого дільничого у магазині.

У його руках тека, на обличчі глибока задума й вигляд, наче нормальний сон на цьому тижні він не бачив. То його начальство мучить, совість чи подушка бойкот об’явила? Хоча, життя в Україні цікаве й сповнене всіляких варіацій на тему «чому можна мати вигляд наче ти був в пеклі, але там виявилося занадто затишно». Чи мені про це не знати?

— Добрий…день! Зробите каву? — озирається він й тре лоба.

— Еспресо, американо, лате, капучино? —  уточнюю чому саме він віддає перевагу.

— Без молока, — скривився він. – Американо.

Вибір кави характеристики не зробить, але якісь натяки на особистість може дати. Я б сказала, що людина, яка обирає каву без зайвих прикрас (молоко, сироп) скоріше за все цінує простоту та ефективність і має схильність до класики.

— День важкий? – ставлю запитання й зустрічаюсь з ним поглядом.

Й цього разу погляд він відводить першим. Дістає телефон, крутить його в руках.  

— Щось типу того, — коротко рубає фразу й замовкає.

А коли я простягаю йому каву несподівано запитує.

—Чому у вас таке дивне ім’я та прізвище?

Аж гублюсь від такого питання.

— Бенке… Йолана…—  роздільно вимовляє він.

—Чого дивне? Мій дідусь родом з Закарпаття. А там це доволі звичне прізвище та ім’я.

—А ви родом звідси? — супить він лоба й запитливо дивиться на мене.

—Угу! Пам’ятаєте у радянські часи випускників закладів освіти відправляли на роботу за системою розподілу в якій держава визначала місце роботи випускника? — з посмішкою дивлюсь на нього.

— Зрозуміло! — видав він, опустивши погляд на стаканчик в руках. — А ви знаєте сім’ю Адамчуків? — раптом запитав він.

— Звісно! Це село тут усі усіх знають, — бурмочу я, відраховуючи його здачу.

— На вашу думку, вони хороші батьки? – кидає він на мене короткий погляд.

— Вони нормальні батьки, — тепер уже нахмурилася я. – А до чого запитання?

— А дівчинку Ксюшу колись бачили з синцями? – повністю проігнорував він моє питання й вгатив своє.

— Ксюша вертка, як вугор, дитина. А у нас, як ви тут бачили на дорогах, аж зовсім не асфальтне покриття. І я сама, коли намагалася в дощ вийти на дорогу, то падала. Тому так я бачила, як Ксюша набила собі синець бігши до магазину. Діти вони такі, іноді падають, — спробувала я спокійно надати відповідь на його питання.

— Їй наклали 7 швів, — буденно так бовкнув він.

— Ясно! — вимовила я. – Бідна Янка, та вона кожну подряпину чи комариний укус переживає, наче то вже кінець світу настав. Так…зачекайте, — дійшла до мене суть його запитань. – Це ви, що підозрюєте, що Янка Ксюшу б’є?

— Ми перевіряємо… — з кам’яним виразом на обличчі відказав він.

— Та це ж геть дурня, — оторопіло вимовила я.

— Ну не кажіть, домашнє насильство аж зовсім не новинка.  

— Але ж вони нормальна сім’я…

— А по-вашому, дітей б’ють лише в неблагополучних сім’ях? — аж захрумкотіло від його сарказму.

— Дітей б’ють лише якісь моральні виродки, — огризнулася я.  

— От і перевіряємо, — буркнув він й пішов геть.

Я приклала руку до серця й глибоко вдихнула. Який все ж приємний чоловік, щось мені вже здається, що його янгол-охоронець і демон-спокусник періодично об'єднуються і разом тримають табличку "Спинись, ми й так уже не встигаємо за тобою!". Прийшов, накидав дурні й полишив мене  з почуттями, що переповнюють. Яке домашнє насильство до Ксюші? Та Янка з Вітькою над дитиною трусяться. І, що вони там перевіряють? Так, з появою цього дільничого в мене якось забагато емоцій. Вони, що Янку можуть оштрафувати ще за неналежне виконання батьківських обв’язків? Господи, а дитину можна якось так виростити, щоб на ній ні синця, ні подряпини не було? І я пригадала свою донечку…О, моє сонечко падало з усього: з гойдалки, велосипеда, дерева…Щоранку я вдягала її, як принцесу, а щовечора моя дитина мала вигляд наче цілий день милостиню з циганами просила. Її дряпав кіт, бо вона вчила котика малювати. Вона відвідувала усі калюжі. І я виходить, жахлива матір…

— Що цей упир хотів? – здригаюсь я від голосу Люби, яка уважно дивиться на мене.

— Який упир? – туплю я, все ще переживаючи посмак відкриттів свого материнства.

— Та дільничий, — мотає вона головою в сторону дверей.

— А! Ксюші 7 швів наклали…

—А він тут до чого? — склала руки в боки Люба.

 —Здається, медичні заклади тепер передають таку інформацію поліції, — пригадала я історію про зламану руку сина своєї колеги. — І ось вони виясняють чи не було вчинено до дитини домашнього насильства.

— Тю! Прости Господи! Та Янка над нею пилинки здуває.

— Я так і сказала.

— А він? Не повірив чи що? – сердито блиснула вона очима.