Розділ 22.

Я пройшла на кухню, поставила квіти у вазу з прохолодною водою і тільки тоді помітила невелику листівку, заховану між стеблами.

Серце забилося, тому що я вже знала.

Я обережно витягла картку.

Декілька секунд просто дивилася на неї, не наважуючись відкрити. Потім все ж таки розгорнула.

«Для моєї коханої».

І нижче – знайомий почерк. Дмитро.

У мене перехоплює подих.

Я дивлюся на ці слова, ніби не вірю, що вони справжні.

 Коханої…

Вуста затремтіли, я відвела погляд, але сльози підступили до очей так швидко, що я навіть не встигла їх стримати.

Одна крапля впала прямо на листівку, розмиваючи чорнило. 

- Навіщо, - прошепотіла я, сама не знаючи, до кого звертаюся, - навіщо ти ще робиш, Дімо? 

У грудях защеміло. 

Так боляче, що захотілося просто сісти на підлогу і нічого не відчувати. 

Я обережно провела пальцем по літерах, ніби могла через них торкнутися його. 

Стільки часу пройшло.  Стільки всього сталося. 

А він пише «кохана». 

І це навіть після того, як побачив, що йду на побачення з іншим. 

Наче не було всіх тих слів і рішень. Того болю, який ми один одному залишили. 

Я заплющила очі, притискаючи листівку до грудей. 

Скільки завгодно можу переконувати себе, що все позаду.  Що треба жити далі.  Що Ярослав – це шанс почати заново. 

Але достатньо одного букета. Одного слова «кохана». 

Щоб усередині знову все розсипалося.

Звуки відкриваючих дверей змусили швидко підвестися, прийти до тями. 

- Катю, ти вдома? - пролунав голос Насті. 

Швидко витираю сльози долонями, кладу листівку на стіл, ніби це може щось приховати. 

Настя повернулася з роботи серед білого дня? 

Серце чомусь тривожно стиснулося. 

Я вийшла у коридор. 

- Ти так рано? - почала я, але замовкла. 

Сестра виглядає… погано. 

Не просто втомленою – виснаженою. Наче з нею вичавили всі сили. Волосся трохи розпатлане, макіяж ледь тримається, під очима – темні кола. Погляд якийсь порожній. 

- Привіт, - кинула вона, намагаючись усміхнутися, але вийшло якось криво. 

- Щось сталося? - одразу запитала я, роблячи крок до неї. 

- Та ні… просто втомилася, - швидко відмахнулася Настя і зняла взуття. 

Вона пройшла на кухню і завмерла на місці. 

Її погляд одразу впав на стіл. 

На два букети.

Червоні троянди. І білі лілії. 

На кілька секунд у квартирі запанувала тиша. 

- Нічого собі, - каже сестра, - та тобі щастить, сестричко. 

Вона киває на квіти, намагаючись надати голосу легкості. 

Я усміхаюся, але нічого не відповідаю, тому що дивлюся не на букети, а на неї. 

Настя підходить ближче, проводить пальцями по пелюстках, але якось без інтересу. Наче цей простий рух її втомив. 

- Це від кого? - запитує вона. 

- Від… - я запнулася, - від Дмитра. 

Вона ледь помітно завмерла, потім перевела погляд на лілії. 

- А ці, мабуть, від того галантного кавалера, з яким ти познайомилася на швидкому побаченні? 

- Від Ярослава, - підтвердила я. 

- Ну що ж, - Настя видихнула, знову спробувала усміхнутися, - вибір у тебе, звісно, шикарний. 

Я роблю крок до неї. 

- Настю. 

Вона піднімає на мене очі.

І я остаточно переконуюся – щось не так. 

- Що сталося? - м’якше запитую я. 

- Нічого, - занадто швидко відповідає вона. 

- Ти виглядаєш… 

- Як? - різко перебила вона, але одразу, наче злякалася власного тону, - вибач, я просто… реально втомилася. 

Я не відводжу погляду. 

- Тебе відпустили з роботи? 

Вона киває, відвертаючись. 

- Так, сказали, що можу піти раніше. 

- Просто так? 

- Інколи таке трапляється. 

Це неправда, відчуваю це одразу.  Але вона навіть не намагається переконати.

Просто закривається, як робила це неодноразово. Коли намагалася не хвилювати, ставлячи мої проблеми вище за власні. 

- Я піду полежу, добре? - тихіше каже вона, - голова тріщить.