Розділ 21.

Я сиджу за кухонним столом, дивлячись в екран ноутбука, де вже вкотре відкриваю вкладку з вакансіями. 

Графічний дизайнер. 

Віддалено. Повна зайнятість. Часткова зайнятість. Стажер. 

Та що завгодно. 

Я відкривала, читала, зітхала. Натискала на «відгукнутися», сподіваючись, що відповідаю всім вимогам. 

Навіть з моїм досвідом складно знайти роботу, яка дозволила б самотній жінці з дитиною закрити всі потреби. 

Точніше, не всі… а хоча б базові. 

Поруч остигає кава. Я зробила ковток, відчуваючи, що напій гіркий. Як і думки. 

Устим зараз у садочку, тому вдома тихо. Та тиша, що не заспокоює, а навпаки – змушує думати надто багато. 

Відриваю чергову вакансію, прикріпляю портфоліо, натискаю «надіслати» і відкидаюся на спинку стільця. 

Раптом подумала про Ярослава. 

Напевне, він більше не напише.

Я «провалила» наше прощання після побачення.

Він не сказав, що зателефонує, навіть не натякнув на продовження. Тому, скоріше за все, кінець.

Проводжу пальцем по краю чашки.

Відчуваю, що це навіть не боляче. Скоріше, правильно. Мабуть, так краще для нас обох.

 Він хороший. Надто хороший для цієї моєї заплутаної історії, для мого минулого, яке ніяк не хоче мене полишити.

Я заплющую очі. І, як завжди, варто мені дозволити собі трохи тиші – як з’являється він.

Дмитро.

Перед очима промайнула сцена з нашого знайомства. Коли світ перевернувся для нас обох.

Мені було сімнадцять, коли ми познайомилися.

Це сталося зовсім не так романтичне, як хотілося б розповідати.

Без квітів, без красивих фраз, навіть без нормального спілкування на початку.

Я тоді поспішала.

Як завжди.

Стояло літо, спекотне, з гарячим асфальтом під ногами і повітрям, яке ніби стояло на місці.

 Я бігла на підготовчі курси. Запізнювалася, нервувала, ще й телефон постійно вислизав з рук.

І от, на черговому повороті, я буквально врізалася у нього. 

Так, що мало не впала. 

- Дивись, куди летиш, - різко кидає він. 

Я вже відриваю рота, щоб гідно відповісти, але піднімаю очі… і завмираю. 

Він виглядає роздратованим. Реально. Насуплений, з трохи скуйовдженим волоссям і таким поглядом, ніби я щойно зіпсувала йому день. 

- Пробач, - пробурмотіла я, опускаючи очі і намагаючись обійти його. 

- Ти завжди так ходиш? - не вгамовується він. 

- А ти завжди такий привітний? - не витримую я, продовжуючи розглядати несподіваного співрозмовника. 

Він на секунду розгубився. 

І… усміхнувся. 

Просто взяв і змінив вираз обличчя. 

І все.

Мені цього вистачило.

- Дмитро, - каже він, простягаючи руку.

- Катя, - відповідаю, трохи невпевнено стискаючи його долоню.

- Куди так поспішала, Катю?

- На курси. І я вже запізнилася через тебе, між іншим.

- Через мене? - він навіть засміявся, - це ти в мене врізалася.

- Ти стояв посеред дороги!

- Я стояв збоку.

- Та ну тебе…

Я вже розвернулася, щоб піти, але він раптом пішов поруч.

- Я можу тебе провести, коли вже винен.

- Ти не винен.

- Але все одно проведу.

Я зітхаю, але не заперечую. Чому ні? Красивий хлопець, а проти таких нічого не маю.

Тоді ми йшли поруч, і я відчувала, як щось всередині мене дивно стискається. Наче я вже знала – цей хлопець ще з’явиться у моєму житті. І не раз. 

- Ти завжди така? - запитує він, потім замовкає, наче підбирає слова. 

- Яка саме? 

- Жива та енергійна. 

Не стримавшись, пирхаю. 

- Це комплімент? 

- Вважай, що так. 

Доходимо до будівлі, я вже мала забігати всередину, але він раптом каже: 

- Я буду тут завтра. 

- Навіщо? 

- Перевірити, чи ти знову в когось вріжешся. 

- Не дочекаєшся. 

- Побачимо, Катю. 

І я пішла. 

Наступного дня він справді був там. 

Стояв біля входу. Чекав.