Розділ 19.

Я готовий пригадати юнацькі роки. Колись вже довелося битися за Катерину. Тепер можна повторити цей досвід. 

- Хлопці, досить! - Катя стає між нами, поклавши долоні кожному на груди, ніби намагаючись нас розштовхати, - ви що робите взагалі? 

- Запитай у нього, - киваю на Ярослава, не зводячи з нього гнівного погляду, - він чомусь вирішив, що може тебе кудись вести. 

- Тому що я запросив, а вона погодилася, - різко відказує той, - на відміну від тебе, я хоча б питаю її думку. 

Стискаю кулаки так, що аж побіліли пальці. 

- Ти нічого про нас не знаєш. 

- Я і не хочу, - відрізає той, - мені достатньо того, що я бачу зараз. 

Я поглянув на Катю. 

- І що ти бачиш? - тихіше, але значно небезпечніше запитую я. 

Вона опускає очі, помічаю, як обличчя заливає рум’янець. Навіть у такій напруженій ситуації, відзначаю, наскільки вона чарівна. 

- Я бачу, - тихо каже вона, - що ти робиш те, що й раніше. Тиснеш. Намагаєшся змусити мене зробити так, як зручно саме тобі.

Від такого я розгубився. Ніколи не хотів тиснути на Катю, а виходить…

Ярослав одразу скористався цим.

- Все, досить, - він обережно взяв її за руку, - ходімо, мила.

Його рука, стискаючи її руку, остаточно зриває мені дах.

Я різко перехоплюю її за іншу руку.

- Вона нікуди з тобою не піде.

- Дмитре, - вже майже з відчаєм вигукнула вона.

Ярослав напружився, розумію – ще трохи, і зчепимося.

- Руку прибрав.

- НІ.

Стоїмо, тримаючи її кожен зі свого боку.

Абсурдно. Дико. Але ніхто не збирається відступати.

- Я сказала – досить! - різко вирвалася Катя, висмикнувши руки з обох сторін, - ви обоє зараз виглядаєте… просто жахливо.

Вона важко дихає, дивлячись то на мене, то на нього. 

- Я не річ, щоб мене ділили, - вже тихіше, але твердо промовляє вона, - і я сама вирішую, з ким мені йти. 

Відчуваю, як всередині щось падає. 

- І… - хрипко запитую я. 

Вона заплющує свої темні очі на секунду, ніби збирається з силами. 

Потім поглянула на мене. 

І цей погляд… у ньому було стільки всього – біль, злість, сумнів… надія. Незрозуміло, у що це все змішалося. 

- Я йду з Ярославом, - тихо каже вона, - у нас побачення. Дмитре, ти нас затримуєш. 

Світ на секунду похитнувся. 

Я дивився на неї, не вірячи у те, що почув. 

- Зрозуміло, - вимовляю нарешті. 

Голос здається чужим і порожнім. 

Ярослав взяв її за руку знову. Так впевнено, що прибити його хочеться. 

- Пішли, Катю. Вечір не зіпсовано остаточно. 

І вона погодилася з цим. 

Я просто залишився стояти.

Дивився, як вони йдуть. 

Як вона йде. 

Кожен її крок віддавався десь всередині. 

Саша мав рацію. 

Повернути Катю буде важко… 

Але не неможливо, не хочу в це вірити. 

Зараз залишається тільки стояти і дивитися. 

Моя Катя. З іншим… 

Сім років. 

Сім років я жив із думкою, що вона – моя. Просто не поруч. 

Але я повернуся, знайду її, і ми знову будемо разом. Я ж повернувся. Цього досить. 

Стискаю щелепи так, що аж боляче. 

- Ні… - виходить хрипко, - ні, Катю. Ти насправді не хочеш йти з ним на побачення. Ти ж моя. 

Та вона навіть не озирнулася. Тримала того Ярослава під руку. 

І тут мене накриває. 

Різко. Брудно. Боляче. 

Накриває правдою. 

Я сам це зробив.

Я сам тоді все зламав. Я сам поставив її перед вибором, якого не мав права вимагати. Сам відштовхнув. Сам дав ті кляті гроші… 

Я тоді навіть не спробував її почути. 

Просто вирішив усе за двох. 

І зараз стою тут, як ідіот, і дивлюся, як вона живе далі. 

Без мене. 

- Це ти зробив, - кажу я собі тихо, майже беззвучно, - ти сам. 

Пригадуються її сльози тоді, які я прийняв за слабкість. Те, як вона дивилася… ніби я став для неї чужим. 

Телефон у кишені раптом різко вібрує. 

Смикаюся, наче мене спіймали на місці злочину.