Розділ 17.

Дмитро.

Я довго мовчу, крутячи у руках склянку з лимонадом. Пити алкоголь не можна, мені скоро за кермо сідати. Хоча хочеться напитися, не приховаю. 

- Я не знаю, Саша, - нарешті видаю швидко, - от реально не знаю, з чого почати. Як до нього підійти? Як подивитися малому в очі і сказати: «Привіт, я твій тато»? Так який я, до біса, батько… 

Саша не перебиває. Сидить навпроти, трохи нахилившись вперед, спершись ліктями на коліна. Він завжди так робить, коли слухає щось важливе. 

- Він же виріс без мене, розумієш? - продовжую, відчуваючи, як стискає горло, - тепер з’являюся я. З минулого, про яке він не знав. 

Олександр зітхає, провівши долонею по обличчю, ніби збирається з думками. 

- Ти хочеш, щоб я був чесним? 

Я поглянув на нього, злегка усміхнувся: 

- А ти колись не був таким? Чесність – твоя найкраща риса. Не даремно вітчим тобі довіряє без усіляких «але». 

- Тоді слухай, - він піднімає на мене очі, - те, що ти зробив… це важко пробачити. Дуже важко.

Я мовчки киваю. Це я і без нього знаю. Але чути це вголос… болить інакше. 

- Ти ж не просто зник, Дімо, - продовжує він, - ти відштовхнув її в момент, коли Катя найбільше потребувала тебе. Вона була вагітна. Налякана. Одна. А ти… - він замовкає на секунду, підбираючи слова, - ти фактично сказав їй позбутися дитини. 

Я стискаю кулаки. 

- Я думав, що роблю правильно. Що дитина тоді буде недоречною, що ми ще встигнемо… 

- Ні, - Саша хитає головою, - ти робив так, як було легше тобі. Це різні речі. 

Слова влучають точно в ціль. Я навіть не сперечаюся. 

- Я знаю, - тихо відповідаю я, - щодня про це думаю. Кожен чортів день. 

На кухні запала тиша, важка та гнітюча. 

- Я виріс у дитбудинку, - раптом говорить Саша, дивлячись кудись повз мене, - і знаєш, про що я мріяв? Не про гроші. Не про кар’єру. Я мріяв про банальні речі. Щоб хтось чекав вдома. Щоб було кому сказати «тату» або «мамо». Щоб не почуватися… зайвим. 

Я нервово ковтаю, думаючи, що відповісти на такі слова.

- І коли я чую, що хтось сам відмовляється від своєї дитини, - він знову поглянув на мене, - мені важко це прийняти. 

- Я не відмовлявся, - безпорадно прошепотів я. 

- Ти тоді відмовився, - спокійно, але твердо каже він, - просто зараз хочеш повернути все назад. Наздогнати втрачене. 

І він має рацію. Це дратує і засмучує, але аргументів проти немає. 

- І що мені тепер робити? - запитую я вже майже безсило, - як це виправити? Скажи, я зроблю все. 

Саша сумно усміхається. 

- Якби ж я знав, Дімо. Є тільки шлях. Довгий і складний, неприємний для твого его. 

- Та мені вже байдуже на его. 

- Це можна перевірити, - тихо каже співрозмовник, - тому що тобі доведеться прийняти одну просту річ: вона може тебе не пробачити.

Завмираю від усвідомлення цього.

- І він… - Саша киває кудись у бік, ніби там стоїть Устим, - також може не прийняти і тебе одразу. Може і не тільки одразу.

- Це ти зараз мені так допомагаєш? – намагаюся говорити з іронією, але голос зривається.

- Так. Якщо ти зараз будуєш собі ілюзію, що твоє «пробач» дозволить повернути втрачене, тоді просто зламаєшся. І зламаєш її вдруге.

Опускаю голову. Складно слухати подібне, але вибору немає. Хочеться хоча б від когось почути бодай якусь пораду.

- Тоді як мені бути?

Олександр трохи мовчить, потім говорить:

- Повільно. Чесно. Без тиску. Без «я маю право». У тебе наразі немає гарантій, Дімо. У тебе є тільки шанс.

Не впевнений, що згодний з другом. Адже сама я законний батько Устима. Дійсно маю право бачитися з ним… але мені потрібен не тільки син. Я хочу повернути кохану жінку. Повернути їх обох. Якщо почну сперечатися з Катею за право бачитися з Устимом, то це не призведе ні до чого хорошого.

- Почни з малого, - продовжує Саша, - доведи, що ти поруч. Що ти не зникнеш. Що ти вже не той юнак, який колись злякався відповідальності і був готовий зробити вигляд, що нічого не сталося. 

- Думаєш, у мене є шанс? 

Саша довго дивиться на мене. Потім відповідає: 

- Шанс є завжди. Але це не гарантія. 

Повільно киваю, погоджуючись. Олександр має рацію, як і зазвичай. 

- І ще одне, - додає він, - не роби це тільки заради себе. Не тому, що тобі боляче і ти хочеш виправити помилки минулого. Роби це заради них. Тоді, можливо… тільки можливо, щось вийде. 

Відкидаюся на спинку стільця, заплющую очі. 

Переді мною знову виникає її погляд. Холодний. Втомлений. І… повний болю, який я сам створив.І обличчя хлопчика, мого сина.