Розділ 16.

Продовжую сидіти, втупившись у чашку з давно вистиглим чаєм. Вожу пальцем по краю, ніби можу таким чином знайти відповіді.

Настя мовчить. Вона вміє робити як потрібно – не лізти одразу, дати мені самій дійти до того, щоб болить найбільше.

- Я не знаю, що робити далі, - зрештою видихаю я, не піднімаючи очей, - просто не знаю, сестричко.

Слова звучать тихо, але всередині вони гриміли, як грім.

- Я... - ковтнула, намагаючись зібрати думки, - я не скажу, що хочу, аби він зник. Назавжди. Не скажу цього.

Стискаю пальці сильніше.

- Але і залишити його поруч... це ж знову все пережити. Знову цей біль. Я не витримаю вдруге, розумієш.

Настя повільно зітхнула, але нічого не сказала.

- Коли я дивилася на нього, - прошепотіла я, - ніби нічого не минуло. Наче ті сім років - це просто сон. Поганий сон. Але потім згадую... і знову все руйнується.

Заплющую очі, відчуваючи, як підступають сльози.

-          Устим… - голос зрадницьки затремтів, не дозволивши договорити.

Настя тихо, але прямо запитує.

-          Ти збираєшся сказати Устиму, що Дмитро – його батько?

Я вкотре піднімаю на неї очі. І чесно відповідаю:

-          Я не знаю.

Ці слова здаються найважчими.

-          Я не знаю, як правильно… не знаю, як буде краще для нього. Для мене… - я гірко усміхаюся, - та навіть для Дмитра, чого ж приховувати.

Настя нахиляється трохи вперед, її погляд стає жорсткішим.

-         Він має право бачитися з сином.

Щось у мені різко обривається.

-          Не має! - сказала різко, майже з криком.

Сама здригнулася від свого тону, але зупинятися вже не бачила сенсу.

-          Він не має жодного права, Настю. Чуєш! Жодного!

Серце калатає так сильно, що аж болить.

-          Сім років тому він дав мені гроші. На те, щоб я позбулася дитини.

Слова різали. Як тоді.

-          І після цього ти говориш мені про його права?

Настя мовчить. Лише дивиться. Не відводить очей.

-          Він сам відмовився, - тихіше додаю я, - сам. Це був його вибір.

-          Добре, - нарешті каже Настя, - тоді нехай хоча б допомагає фінансово.

Я гірко гмикнула.

-          Мені від нього нічого не треба.

-          Катю, - вона дивиться на мене серйозно, - ти куртку собі на зиму купити не можеш.

Стискаю вуста, намагаючись не подавати виду, наскільки все це мене тривожить.

Бо вона права. І від цього стає ще гірше. Я опускаю погляд на свої руки.

- Я не хочу від нього грошей, - прошепотіла я, - не хочу бути йому чимось зобов'язаною. Не хочу знову впускати його у своє життя через... через це.

Голос стає тихішим.

- Але я не можу сказати, що мені байдуже.

Закриваю очі, наче сподіваюся, що це допоможе. Потім кажу те, що на наважувалася сказати всі ці роки:

- Він був моїм першим коханням, Настю.

Запала тиша.

- І мабуть, - я ледве усміхаюся крізь сльози, - так і залишився.

Проводжу рукою по щоках, стираючи сльози, але вони все рівно струменіють.

- І не знаю, що з цим робити.

Я ще деякий час мовчала, дивлячись у вікно, де вже поволі сутеніє. Відблиски ліхтарів, лягають на скло, розмиваються. Ніби і сам світ не здатен визначитися - бути чітким чи розсипатися на шматки.Я так втомилася від цього стану.

Невже перше кохання повинно бути саме таким? Є ж пари, що з першого разу побудували міцні стосунки.

- Знаєш, - тихо кажу я, не обертаючись до Насті, - мабуть, мені дійсно треба спробувати жити далі.

Сестра нічого не відповідає, але я відчуваю її пильний погляд.

- Ну серйозно, - видихаю і нарешті повертаюся до неї, - скільки можна? Сім років... Сім років я живу так ніби... ніби щось чекаю.

Я нервово усміхнулася.

- Чого саме - навіть не знаю.

Настя трохи примружила очі.

- І що ти пропонуєш?

Знизую плечима, але цього разу у цьому жесті більше рішучості, ніж розгубленості.

- Почати ходити на побачення, наприклад.

Слова звучать дивно, наче не я це кажу. Побачення… якими вони будуть, якщо нікого, крім Дмитра ніколи не любила? Якщо навіть не здатна уявити, як це...

Настя іронічно дивиться на мене.

- Ти вирішила ходити на побачення?