18. Треба щось із цим робити

— І що він сказав? — перше, що питає Христя після того, як ми обійнялися, поцьомалися та вмостилися за наш столик.

— Ем-м-м… — закушую губу, не в змозі забути вираз обличчя Андрія, коли я його спитала про Христю. — Сказав, що ти його шокуєш, що він ще ніколи не відчував себе жертвою обожнювання і тому йому страшенно ніяково. Але… після того, як ти влізла до нього у вікно на четвертому поверсі, він тепер щодня чекає, що ти знову щось відмочиш.

— Отже, він про мене думає. Це добре, — мрійливо посміхається подруга. — І не кажи мені що я здуріла, що пристойні дівчата так не поводяться. Ти ж знаєш, я не визнаю цих рамок: «а що про мене подумають, а що скажуть люди». Я не здаюся – я ганьблюся до кінця. Можна і навіть треба розкочувати губу і чекати від всесвіту неможливого, якщо сильно в це вірити. Я відчуваю в ньому споріднену душу. Чоловіки трохи тугодуми, до нього поки не дійшло, що я найкраще, що з ним трапилося в житті.

— Гм... схоже, що поки ти була зайнята окупацією палати Андрія, тобою дуже зацікавився один перспективний красень, підкорювач чи то розбивач жіночих сердець. Хоче покликати тебе на побачення.

— Той породистий юрист з дивним ім’ям? Пф! — Христя смішно смикає головою. — Цей розумник не на мій смак. Занадто себе любить, носиться із собою дорогоцінним. Напевно робить масочки на ніч, втирає масло чайного дерева в кутикули і сидить на здоровому харчуванні, щоб у сорок виглядати як на тридцять. У мене вдома дуже низькі стелі, його корона зачіпатиме люстри. Хоча… заради експерименту один разочок можна сходити на побачення.

— Воно до того ж буде подвійним, ми з Саміром теж підемо. Що за експеримент? …Не відповідай, дай вгадаю. Хочеш перевірити, чи ревнуватиме Андрій?

— Ось бачиш, як ти добре мене знаєш. Що там Олька?

Наступні пів години розповідаю їй про нашу подругу, поділившись новиною про те, що та переспала з моїм братом, тому й уникала нас цілий рік. Ну, а що поробиш, там, де знають двоє – знає й троє. До того ж, Оля не забороняла мені ділитися з Христиною.

— Охрініти! І коли це ми з трьох Кнопок перетворилися на трьох Маніячок? Не ображайся, але твій брат ще той засранець. Ольці таки треба приїхати і довести йому, що світ не обертається довкола Мар'яна Мазая. Кожен бореться за кохання як може, хтось програє, у когось виходить взяти реванш. Я робитиму те, що мені подобається, дурітиму років до шістдесяти, потім закручу свої клепки і почну в'язати онукам шкарпетки.

— Ой навряд, — тепер уже я пирхаю і слухаю історію від Христі з усіма подробицями, як пожежники піднімали її драбиною на четвертий поверх і про перші слова Андрія, коли той побачив її у своїй палаті: «Добре, що мені в кошмарах снишся ти, а не та аварія».

У підсумку ми проговорили півтори години, треба ж все перетерти: Дилду, Саміра, мою свекруху, весілля, якого не буде, плани на майбутнє. Злопали на двох величезну піцу, видудлили по два великі молочні коктейлі, поки раптом до мого вуха не нахилився Влас, різко підвівшись з-за сусіднього столика.

— Діно, нам треба йти. Мені не подобається ситуація.

— У сенсі?

— В екстрасенсі! — Христя реагує швидше за мене. — Сказав треба, значить мотай звідси. Хлопче, забирай її. Якщо треба навіть силоміць.

— А ти? — тягну руку до подруги.

— А я прикрию, — Христя у своєму репертуарі. — Я ж не дружина Акаєва, хто мені що зробить?!

— Можна мені спочатку зазирнути до вбиральні? — Відчуваю, що ні до офісу, ні до дому я не дотерплю.

— Ні, не можна, — Влас підхоплює мене під руку і за хвилину ми сідаємо в машину, зриваючись з місця. Влас уже встиг комусь подзвонити і перекинутися парочкою коротких, судячи з усього, закодованих фраз, з яких я нічогісінько не зрозуміла.

— Хтозна що відбувається. Проясниш для мене ситуацію? — нервуюсь у невіданні, вивертаючи шию, дивлюсь у заднє скло, чекаючи побачити там переслідувачів. Старі тригери оживають, навертаючи паніку.

— У кафе зайшов один із конкурентів пана Акаєва, — сухо кидає Влас.

— Тю, може людині просто захотілося випити кави? — А я вже понавигадувала собі казна-що.

— Він почав на вас витріщатися.

— Нічого собі ти перестрахувався, — обурено фиркаю. — Може, він на мою подругу дивився, коли та жестикулювала на емоціях. Дивитись – це не злочин, Власе.

— Ви не розумієте, пані Діно. Не можу сказати більше, але ця людина небезпечна.

— Він небезпечний для бізнесу мого чоловіка чи просто відбитий на всю голову? …Адже за нами ніхто не їде?

— Після того, що з вами трапилося, ми маємо реагувати на кожну навіть мінімально підозрілу ситуацію. Погоні немає і я не вважаю, що вчинив неправильно. Андрія за помилку просто звільнили, бо його сестра не остання людина для пана Акаєва, а мене, якщо не дай Боже з вами щось станеться, на порошок зітруть.

— Тобто тепер ми щоразу при будь-якому шухері, наприклад, на мене пес чхне чи бабця якась гляне недобрим поглядом, бігтимемо і ховатимемося? Дідько… ми маємо ще одну проблему. Зупини машину. Власе, я сказала, зупинись!!! — не прошу, вже люто гаркаю, бо більше не можу терпіти, здається, ще хвилина – і мій сечовий міхур розірве нафіг.

— Не розумію, що за проблема? — Влас все-таки звернув на узбіччя, поруч лісочок, саме те, що треба.

— Швиденько зганяю в кущики і повернуся. …Куди це ти зібрався? — бачу, що охоронець рішуче вискакує слідом за мною.

— А ви гадаєте, що я відпущу вас у ці хащі саму?

— Відпустиш, чорт забирай! Я тобі забороняю за мною йти! Цього лише не вистачало! Засідки там немає, недоброзичливці в чагарниках не гніздяться! Ти мене дратуєш своєю параноєю! Попрошу Саміра, щоб звільнив тебе к грецям! — Визвірившись, біжу в ліс. Влас таки залишився стояти на місці.

А в лісі так добре, спокійно, пахне хвоєю. Зробивши свою справу, сідаю на повалену сосну, щоб утихомирити думки та бодай хвилинку послухати природу. Телефон залишила у машині.

І раптом у блаженний спів птахів врізаються якісь підозрілі крики.