11. Нарешті зізналася

Так, я дивачка. І мої подруги дивачки, тому ми дружимо. Вже у свої п'ять я почала боротися з несправедливістю. Дідусь мене вчив, що грубіяни розуміють лише «діалект невігласів» та мову грубої сили. Тому я вирішила, що якщо напишу на сусідському паркані слова «їхньою мовою» — вони перестануть битися, скандалити і заважати нам спати ночами. І на диво матюки, які я найчастіше від них чула, я написала без жодної помилки. Я потім і в школі завжди диктанти на слух писала пречудово.

А на пікет на першому курсі універу мене підбила поїхати саме Христя, студентська організація тоді вимагала від влади змусити усі навчальні заклади обладнати доступи до для маломобільних людей.

Ну, а могилу Павлуся я справді провідую щороку ще з п’ятого класу. Ми з ним дружили й сиділи за однією партою кілька років, перш ніж він захворів. Я бігала до нього додому кожні вихідні, і Павлусь мені розповідав, що насправді він не вмирає від раку, а готується вирушити у світ повний пригод, вигадував різні історії, малював їх і взяв із мене слово, що я його не забуду. Тому щороку, дев'ятого жовтня, я купую букет білих хризантем, беру олівці та папір, і йду на цвинтар, де розповідаючи, малюю для нього якусь історію з мого життя.

Страх втратити близьких мені людей – у ​​мене найсильніший, навіть мій ритуал перед сном пов'язаний саме з цим. Дивлячись на мене, можна подумати, що я засинаю, обіймаючи себе, але насправді то я однією рукою подумки притискаю до себе моїх батьків, другою – брата. І тільки після цього можу спокійно заснути. Точніше, так було раніше.

Тепер мені потрібні ще й міцні обійми Саміра.

    До Одеси повертаємося пізно ввечері, сонні та виснажені дорогою. Навіть якщо ти шість годин просто сидиш на дупі – все одно почуваєшся дико втомленим. Тому роздивлятися та оцінювати оселю портового короля буду вже завтра вранці, зараз мені хочеться просто зручно вмоститися й вирубитися. Навіть у душ не хочу, все потім, очі злипаються, голова вимикається…

— Білявочко, взагалі-то це моя спальня, — кидає Самір глузливим голосом.

Відчуваю, як під вагою його тіла прогинається матрац поруч зі мною, і тут же бурчу у відповідь, не розплющуючи очей:

— І що тобі не подобається? Вкладайся швидше і починай умиротворено сопіти мені на вушко, бо це головний обов'язок законного чоловіка.

— Так буде, коли нам буде років по вісімдесят, а зараз… — грайливо заперечує, цілує мене в шию, один раз... другий.

Самір немов обдарований фокусник дивним чином стягує з мене одяг одним єдиним рухом, вмить скасувавши мою сонливість.

І от я вже притискаюся до нього, точно знаючи, що зараз мені буде не просто добре — я вибухну в екстазі від насолоди, а потім його губи м'яко та ніжно зберуть мене назад, клітинку до клітинки.

У його руках я більше не «холодна колода», як стверджував Денис, я не уникаю сексу і не мрію, щоб це швидше закінчилося. Поруч з Саміром я бажана гаряча штучка і я бачу, що мій коханий чоловік захлинається задоволенням, коли я до нього торкаюся. Я йому довіряю і віддаюся повністю, відгукуючись на кожне його бажання, і кожне його бажання вибухає в мені виром яскравих емоцій та відчуттів.

— Про що ти тоді співав, коли йшов за мною? — бурмочу, влаштовуючись на його грудях після порції палких любощів.

— Думав ти вже не спитаєш. Пісня кримськотатарською, «не любила, втекла, серце розбила» такий приблизно сенс. Я взагалі-то не співаю, це було вперше. Та дивлячись на твої стрункі ніжки, ту жовту сукню й жовту парасольку – мене чомусь пробило. Хотілося дати знати про себе, щоб ти впізнала мій голос.

— Я любила! — різко піднімаю голову, перехоплюючи погляд цих неймовірно гарних чорних очей. — І досі… люблю. Просто мені треба було згрупуватись, як перед ударом об землю. Я взяла тайм-аут, щоб прийняти удар і зрозуміти, як при цьому зберегти моє кохання. Саміре, ти мій краш. Трясця, я закохана в тебе до помутніння розуму. Так сильно, що це лякає. Тому… коли я дізналася про вагітність Амалії – з мене наче душу вирвали.

— Я знав, що коли ти кинула мені в обличчя слова про те, що ніколи мене не покохаєш — то було неправдою, — знову голубить мене до себе. — Ти ба, зізналася нарешті. Тепер все добре, білявочко. І навіть якщо щось піде не так, ми з тобою впораємося. Ти і я вже в цьому переконалися. …Послухай, дитина, яку ти втратила — зробила нам безцінний подарунок. Мабуть, у цьому й було призначення того маля. Щоб ми побралися. Спочатку фіктивно, а потім… Гей, ну чого ти, — чує, що я почала схлипувати й швиденько перекладає мене на бік поруч із собою, щоби бачити моє обличчя. — Хочеш дещо розповім? Ти мені наснилася тієї ночі, коли сіла на поїзд і поїхала. А потім просто уві сні я почув дитячий голос. «Татусю, мама обов’язково повернеться». Діно, клянуся, я нічого не вигадую.

— Окрім усіх твоїх талантів, у тебе є один особливий — вміння заспокоювати, — усміхаюся, впоравшись з емоціями.

Навіть якщо він все вигадав, то це все одно дуже мило, у будь-якому разі я ціную його бажання мене втішити. Не кожен на його місці почав би морочити собі голову. А з огляду на характер Акаєва — можна судити про силу його почуттів до мене.

Проспала як бабак, міцно та безпробудно аж до дев'ятої ранку. Це та, яка збиралася начепити на себе роль господині будинку, приготувати коханому сніданок, зателефонувати батькам й вийти вчасно на роботу. І все це я збиралася встигнути до восьмої ранку. Розчаровано констатую, що сьогодні підкорювачки вершин з мене не вийшло, на роботу запізнилася, а коханий зі спальні, зважаючи на все, вже давно змотався. Хоч би розбудив. Між іншим, перший мій ранок у його хоромах! Чи переговори з турками тимчасово поставили романтику на паузу?

Ванну знайти було не складно, заразом розглядаю мою нову домівку. Навіть причепитися нема до чого, мені подобається підхід дизайнерів, кольори, текстура, комфорт. Не дивно, що тут так затишно, Акаєв має високі стандарти. Красиво жити не заборониш, як сказала б Христя. А Самір може дозволити собі жити красиво.