7. Злетіти з котушок

— Ненавиджу дощ. Не розумію, як тобі може подобатись така мерзенна погода? — Бухтить Олька, збираючись до автошколи, все-таки надумала здавати на права. — Діно, ти сьогодні якась дивна. А ще вночі ти кричала. Ти нормально почуваєшся? — мабуть, її бентежить моя блаженно-замріяна посмішка, яку я ніяк не можу стерти зі свого обличчя. І не тому, що вчора купила собі нову парасольку та жовту сукню до неї.

— Наснилося жахіття, ніби я знову була в тій машині. А потім Самір мене заспокоїв, прийшов до мене уві сні, але все було настільки реальним. Я навіть відчувала кінчиками пальців щетину на його щоках, чула його подих, шепіт. Досі мурашки гасають тілом. Ще трохи і я почну вірити у містику.

— Просто ти сумуєш за своїм Акаєвим. Деяких чоловіків забути неможливо, — зітхаючи, Олька напевно подумала про Мар'яна. Потрібно буде розговорити мого братика, з'ясувати, як він посмів переспати з моєю подругою. — До речі, тобі личить ця сукня. Прям твій колір. Незабаром твоя бомжиха не лише циган, а й кавалерів від тебе відганятиме.

— Обожнюю жовтий, для мене він асоціюється зі щастям, з правом бути веселою та легковажною. Адже не дарма в Китаї жовтий – це колір імператорів. Знаєш, у мене таке передчуття, ніби сьогодні щось має статися.

— Тоді краще сиди вдома, бо халеп з тебе вже вистачить.

— Коли це ти встигла стати такою буркотливою? Ні, я піду, сидіти в чотирьох стінах – злочин. Останні дні в столиці, ти що! Тим паче циклон вже тікає, а я ще хочу встигнути вигуляти свою парасольку. Мені її, до речі, Дилда показала, це вона привела мене до вітрини того магазину.

— Я вже майже ревную тебе до цієї бомжихи.

— Оль, ти приїдеш у серпні до Одеси?

— Привезти тобі із собою твою нову подругу? — уїдливо пирхає Олька, не надто палаючи бажанням відповідати на моє запитання. — Мені не можна до Одеси, я там залишила своє розбите серце.

— Я з ним поговорю.

— Не здумай! — Вона аж підстрибнула. — Пообіцяй, що не розмовлятимеш з Мар'яном про мене. Діно, я серйозно.

— Не можу я тобі цього пообіцяти. Я маю зробити йому втик за те, що він тебе спокусив.

— Це я його спокусила... нелюдськими зусиллями, — видихає, розхвилювалася, аж губи тремтять.

— Значить, за те, що дозволив себе спокусити, — стою на своєму. — Заодно спробую зрозуміти, що відбувається з моїм братом. Я б на твоєму місці приїхала, щоб показати йому, що тобі й без нього добре живеться, що ти про нього і думати забула, що твоє серце не так просто розбити. Але натомість ти просто капітулювала, поповзла до столиці зализувати рани, забивши на нашу дружбу.

— А сама? — обурюється Олька. — Ти сама не втекла від свого коханого Акаєва?

— Справедливе зауваження. Але я збираюся повернутись і дати йому шанс. Я вирішила, що не віддам його якійсь коханці. А ще я хочу подивитися в очі Денису та його матусі, збираюсь познайомитись з батьками Саміра та витягти його на нудистський пляж.

— Ти ж казала, що ніколи в житті не підеш світити голою дупою, — пирхає Олька. Колись ми збиралися втрьох позасмагати голяка, але дівчатам так і не вдалося мене вмовити. З нас трьох там була лише Христя. Але вона у нас і на звичайному пляжі може голяка в морі купатися, у рудих комплексів взагалі-то мало.

— А тепер передумала. Життя дуже коротке, воно у нас одне і воно може обірватися в будь-який момент, тому потрібно вміти насолоджуватися, якщо ми вже отримали такий унікальний шанс – народитися. Ось що я зрозуміла після всього, що зі мною трапилося. Тупо витрачати його на скиглення, краще колекціонувати яскраві враження, смачні поцілунки та... парасольки, — усміхаюся своєму настрою.

Хоча, вийшовши у двір й ніде не побачивши Дилди, навіть трохи засмутилася. Хотіла з нею попрощатися. Аж не віриться, що я до неї так звикла.

Розкриваю свою яскраво-жовту парасольку й тупаю у бік метро, ​​хочу сьогодні потрапити на Андріївський узвіз, купити щось Олюні в подарунок, щоб віддячити за її гостинність. А може, й Саміру щось знайду… щось особливе для цього портового короля, чий вимогливий смак ускладнює завдання його здивувати.

Дощ посилюється, а обіцяли короткочасний. Раптом виразно чую позаду себе… приємний мелодійний спів. Незважаючи на те, що я знаю п'ять мов – ця мені не знайома. Такий чарівний чоловічий баритон аж подих перехоплює. Серце заходиться в дикому танці, ноги починають заплітатися, але я все ще не наважуюсь озирнутися. Чи то я збожеволіла, чи це дійсно… Самір. Ой, мамочки…

Завмираю. Той, хто співає все ближче, поки я не починаю відчувати його спиною, кожною своєю клітиною до трепету та задухи. Зважаючи на те, як мене теліпає – це точно мій чоловік.

Проблема в тому, що я боюся обернутися, бо можу знепритомніти на емоціях. Однозначно зомлію... За ці десять днів я прошила думками про нього кожен свій нерв, спеціально не дзвонила, щоб скучити до втрати пульсу, щоб іще раз переконатися у своїх бажаннях і його винятковій важливості в моєму житті.

Але якщо я знепритомнію – мене спіймають саме його руки.

— Якщо ти побіжиш — я побіжу за тобою. Тому, білявочко, тобі краще на мене подивитись, — вимовляє, не витримавши. У голосі стільки емоційних перекатів, що моє серце зараз проломить мені грудину.

Повертаюся. Єдиний звук, який я можу видати просто зараз, це стогін. Але в ньому все: вся концентрація моїх почуттів, усі мої зізнання. Коли емоції сплелися в горлі клубком і ти ледве можеш дихати, слова, мабуть, і не потрібні.

Акаєв вимок до нитки. З чорного волосся стікають краплі, біла сорочка прилипла до тіла. Боже, який же він гарний. А я до одуру в нього закохана! Нестямно, як в останній раз.

— Привіт, — видихає, смикаючи кадиком. Його також рвуть емоції.

— Якщо ти мене поцілуєш — я вже не зможу зупинитися, — гадаю буде чесно, якщо його про це попередити.

Але дивлячись у ці чорні очі – розумію, що саме після цих моїх слів мій чоловік злетів з котушок.