3. Дивачка року

Олька Бондаренко наша з Христею однокласниця. У школі нас водою було не розлити, нас називали «Три Кнопки», бо ми втрьох були шебутними мініатюрними красотульками.

Після випускного Оля поїхала вчитися до Києва, а ми із Христею залишилися в Одесі. Спочатку часто зідзвонювалися, раз на рік стабільно зустрічалися, коли Бондаренко приїжджала погостювати до батьків.

Та потім щось таке трапилося… ми з Христею навіть до пуття не зрозуміли, що саме. Ми й досі не врубаємось що за причина, але подруга від нас різко віддалилася, почала відверто нас уникати. Навіть на моє весілля приїжджати відмовилася. Тому ми й хотіли до неї нагрянути, щоби розібратися, що до чого і де собака заритий.

А вийшло так, що я приперлася до неї сама, ще й без попередження.

Олька мене, звісно, впустила до хати. Щоправда, з очманілим виразом обличчя. І я, дуріючи від власних емоцій, мало не добу виливала їй свою душу. Ми разом поплакали, посміялися і наче стало легше, а незрозуміле непорозуміння типу розчинилося на тлі оцих моїх неприємностей. Але я все одно взяла собі на замітку з'ясувати причину «чорної кішки».

Мені пощастило, що саме цього тижня з Європи притягло якийсь потужний циклон, і столицю почало заливати дощами. А це, особисто для мене, найблагодатніші умови для роздумів та зцілення зсередини, такий собі релакс. Обожнюю, коли небо падає краплями…

Мої думки заспокоюються під шум дощу, під куполом парасольки мені стає спокійно, я себе «чую». У кожного свої методи звільнення від стресів. Хтось їх заїдає тістечками, хтось пітніє у спортзалі чи під гарячим коханцем, складає дивні вірші, ганяє нічним містом, а я гуляю під дощем. Мені так легше колупатися у власних думках, головне вибирати правильні маршрути, взуття та парасольку. Столицю я знаю погано, тому кожного дня йшла, куди очі дивляться, благо Оля позичила мені свої черевики та парасольку-тростину. Поки вона на роботі – я гуляю, вимкнувши телефон. Потім ми дивимося фільми чи згадуємо наше дитинство за пляшечкою червоного.

Але про те, що саме змусило мене втекти, ми більше не говоримо, я даю час своєму серцю в усьому розібратися.

Під час однієї з таких прогулянок під дощем мені аж до запаморочення захотілося їсти, тож плюнула на обережність й купила собі узбецьку шаурму в розмальованій графіті ятці біля скверу. Всілася на мокру лавку, давлячись слиною майже відкусила… та раптом помітила, як на мене дивиться неабияк пошарпана життям «мадама». Бомжиха за фактом, кудлата, у безформній кофті та рваних джинсах, але не тих, що були колись у моді. На одній нозі гумовий чобіт, на іншій – кросівок. Зате губи нафарбовані, тож це вам не цацки-пецки. У такому прикиді їй навіть дощ не завада. Звісно, мені життя теж дало під дих, але когось воно зовсім зламало. Тому я її пригостила, віддала свою шаурму.

І ось уже майже тиждень ця дамочка ходить за мною слідом, як вірний пес.

— Діно, твоя фрейліна вже на місці. Диви… окупувала дитячу гойдалку, тебе виглядає, — сміючись, Олька визирає у вікно. — Мені сусіди вже висунили свої претензії щодо того, що ти притягла цю колоритну мамзель до нас у двір.

— Повір, я її проганяла, та вона не слухається. Все мені повітряні поцілунки посилає й плентається слідом. Вчора циган від мене відганяла, вона не зла і нікому не заважає, — зітхаю, бо мені правда її шкода.

— Не можна підгодовувати бомжів, бродячих собак і мужиків, інакше потім не відіб'єшся, — пирхає Олька. — Ти ж не Христя, це вона в нас завжди когось намагається врятувати. До речі, сумую за нею. Як вона там?

— Тримає хвіст пістолетом, мріє влаштуватися працювати стюардесою та одружитися з охоронцем, який разом зі мною постраждав в аварії. Якщо сумуєш, чому спілкуватися з нами перестала? — Бачу, що в очах подруги блищать сльози, але не можу пропустити слушний момент. Це потрібно з'ясувати тут і зараз.

— Через твого брата, — неохоче відповідає.

— А Мар'ян тут до чого? — Здивовано округляю очі, тому що Мар завжди принципово ігнорував моїх подруг, впритул не помічаючи їхніх кумедних спроб із ним позагравати. Він мав свою компанію, тобто всі разом ми навіть не тусили. А тут раптом стільки розпачу чаїться в Ольчиному голосі, наче мій брат їй життя зруйнував.

— Я з ним переспала, — шокує вона мене. — Причому… це була ніч, коли дозволяєш чоловікові робити з тобою все, що завгодно…

— Благаю, тільки без подробиць сексуальних уподобань мого брата, — плюхнувшись на диван, дивлюся на неї не моргаючи.

— Після всього цього шаленства я Мар’яну ще й у коханні зізналася, запропонувавши… купити його почуття.

— Що ти зробила???

— А чого ти дивуєшся, кохання на всіх по-різному діє. Твій брат страшенно привабливий з цією його хуліганською харизмою та відпадною зовнішністю. Дівчата на нього завжди вішалися, а я була в нього таємно закохана ще з шостого класу. І лише в двадцять п'ять мені вдалося затягти Мар'яна в ліжко. Ти знаєш, що батько залишив мені непогані гроші, а твій брат часто змінює місця роботи. От я й подумала, що якщо запропонувати йому фінансову підтримку, ми зблизимося і цілком ймовірно, що в нього теж з'являться почуття до мене. Але він мене відшив. Так грубо, що я досі заспокоїтись не можу.

— Оль, ти хотіла купити мого брата? Здуріти можна! А він хоча б словом обмовився! Ми з Христею голову собі зламали...

— А як ще привернути увагу чоловіка своєї мрії, коли в тебе нульовий розмір грудей, окуляри та волосся, як мочалка! Ти хоча б гарненька, як та лялечка, а я... страшко, — ображено хитнувши головою, Олька відвертається вбік. — Мама каже, що заміж треба виходити за простеньких та сіреньких хлопців, що такі типу в гречку не стрибають. А на вродливих чоловіків усі заглядаються і твоїм він ніколи не буде. От і виходить, що я замахнулася на нездійсненне.

— Не вигадуй, ніяка ти не страшко. І як тобі вистачило розуму... Це ж треба, додумалася купити мого брата! Кубок «Дивачка року» переходить від Христі – до тебе. Хоч би порадилася. Могла б розповісти. Мар'ян він… — намагаюся підібрати правильне слово. — Його можна підчепити тільки якщо кинути йому виклик, ні гроші, ні зовнішність для нього не важливі, а от розум… — сама не вірю, що підказую подрузі, як можна заарканити мого брата.