2. Болюче питання

— Саміре, — Андрій смикає кадиком, занервував, варто було мені увійти до палати. Перелом таза прикував його до ліжка, інакше вже б хутко вскочив на ноги. — Знаю, що накосячив, мені треба було діяти інакше. Тисячу разів вже прокрутив у голові цю кляту ситуацію з фурами. Втім… мої слова, що мені шкода, все одно нічого не виправлять. Діна та… її дитина постраждали через мене. Я готовий прийняти покарання, — мені завжди подобався цей хлопець, в його очах майже фанатична вірність, на нього завжди можна було покластися, але…

— Я ще нічого не встиг сказати, а ти вже готовий до будь-якого вироку. …Це тобі від рудої фурії. За вміст цієї торби відповідальності не несу, — ставлю гостинці на тумбочку. — Не подобається жіноча увага? Вона так віддано тримала тебе за руку поки ти був непритомний, а тепер ти забороняєш їй приходити, — мене трохи бавить ця ситуація, спеціально відволікаюся, тягну час, перш ніж повідомити йому про моє рішення.

— Справа не в цьому. Хоча її уваги аж занадто багато. Не люблю бути слабким поруч із жінкою, не хочу, щоб на мене дивилися з жалем і годували з ложечки. Безпорадність мене вбиває... як і її балаканина. Мені зараз не до кохання, тож нехай знайде собі когось кращого, не того, хто мало не угробив її подругу. Христина дівчина симпатична, сама не залишиться. …Саміре, то ви мене звільняєте? — перехоплює мій похмурий погляд.

Андрій бичує себе почуттям провини, а це почуття найогидніший черв'як, він точить роками, отруюючи життя. Цей хлопець має совість і почуття відповідальності, тому я й довірив йому Діну.

— З охорони, звичайно, звільню. Якби я не був зобов'язаний твоїй сестрі своїм життям – я б, мабуть, вчинив з тобою ще жорсткіше. Коли одужаєш, можеш працювати в порту, місце для тебе знайдеться, але охороняти життя моїх близьких – я тобі більше не довірю.

— Справедливо, — киває, граючи жовнами. — А що буде з тими виродками?

— Заплатять по курсу справедливості. Не допоможуть ні зв'язки, ні грошики. Сядуть і надовго. Я вже це питання вирішив. Домовився про «спеціальні» умови, тож навряд чи протримаються до кінця строку. …Андрію, ти ж розумієш, що вся провина лежить на них? Твій прокол лише в тому, що ти вибрав не той варіант, у тебе була зброя, треба було нею скористатися. …А тепер зробиш мені ласку?

— Все, що завгодно.

— Припини про це думати і в тисячний раз аналізувати кожен поворот. Просто живи з честю. І зроби вже нарешті когось щасливим.

…Не хочу повертатися до офісу, вдома теж робити нічого, а для друзів я зараз трохи токсичний зі своєю похмурою пикою. Тому катаюся містом, і так щовечора з того часу, як вона поїхала. Щовечора намагаюся впоратися з гігантською спокусою рвонути до Києва. А що, катався-катався, відволікся – бац уже Хрещатик.

Як іронічно склалося… адже я не планував закохуватися, бо добре знав, що це таке – це вдесятеро гірше, ніж грип. Знав, що коханням можна захворіти надовго і ти вже навряд чи належатимеш сам собі. Тому всіх тримав на відстані, навіть тих, з ким спав. Але Діна, з якою ми так і не дійшли до спальні, якимось чином стала для мене найбажанішою в світі жінкою, найближчою.

Так взагалі буває, щоб людина стала настільки рідною?

Телефон квакає, я тепер гостро реагую на кожне повідомлення, хапаю його в надії, як ненормальний. Але це лише моя хатня робітниця, попереджає, що до мене примчала моя мати.

День матері сьогодні якийсь, їй Богу! Спочатку теща, тепер от в моєї урвався терпець.

То що, я готовий відбивати чергові спроби влізти в моє особисте життя?

— Ніколи б не подумала, що мій тридцятип'ятирічний син поводитиметься як підліток, — вимовляє моя дорога матуся, як тільки я заходжу до кімнати.

— І тобі привіт, мамо. Люблю тебе. Добре, що ти пам'ятаєш скільки мені років. Тому що твій тридцятип'ятирічний син сам вирішить свої проблеми, — натягуючи посмішку, стримано її обіймаю. — Повечеряєш разом зі мною?

— А ти потішиш маму відповідями на мої запитання? Вибач, сину, що мені не байдужа твоя доля, материнське серце любить одержимо. Твій батько не пускав мене, та я його не послухала. Ти ж не збираєшся ще й зі мною посваритися?

— Все залежить від твого такту, мамо, — киваю прислугі, щоб накривали на стіл і вже автоматично перевіряю телефон.

Разів з десять вже ловив Діну на тому, що вона мені щось пише, але так і не відправляє. Тому як параноїк відкриваю Телеграм з періодичністю в двадцять хвилин. У неї телефон її подруги, тому підписав її — «Руда фурія».

Своїми невдалими спробами написати мені повідомлення Діна мене скоро до істерики доведе. Тортури якісь! Тихенько гарчу, натикаючись на уважний погляд матері.

— Саміре, навіщо ти сховав Амалію і що ти робитимеш зі своєю дружиною-втікачкою?

— Хочеш правду, мамо? Моя дружина зазнала психологічної травми, тому вона намагається із цим впоратися, їй потрібно трохи часу. Але Діна повернеться – і от її я збираюся нестямно любити. А Амалія буде змушена поїхати до Туреччини, до наших далеких родичів. Вони за нею наглянуть, доки вона не народить. Тест знову виявився позитивним... на жаль, — випльовую слова, скрегочучи зубами. — Як варіант, я заберу в неї дитину і віддам тобі на виховання, щоб ти тішилась онуком і ні про що не турбувалася.

Мама підходить ближче, бере мене за обидві руки й примружившись, заглядає мені в очі:

— Ти сердишся, бо більше не контролюєш своє серце. Тебе зводить з розуму те, що ти вже любиш цю свою Діну. Сину, кидай усе та їдь по неї, привези мені мою невістку, хочу з нею познайомитись. А щодо твоєї колишньої коханки… Ти вважаєш за правильне відібрати дитину в матері?

— Вона їй не потрібна. Дитина лише спосіб отримати мене. Амалія чудово справлялася з роллю коханки, але вона надто сильно себе любить, аби впоратися з роллю матері. Тільки-но вона зрозуміє, що їй не світить бути ані дружиною, ані утриманкою – Амалія буде лише рада збагрити нам своє чадо. Ми запропонуємо їй гроші за відмову від батьківських прав. І все – після цього я викреслю Амалію зі свого життя назавжди.