1. Стійко чекаю

— Саміре Булатовичу, тут ваша... теща… хоче вас бачити, — невпевнено мимрить моя секретарка, побоюючись моєї реакції, бо я наразі як той оголений нерв.

Мої підлеглі, залякані та затюкані моєю підвищеною дратівливістю, вже не знають, як правильно поводитися. Тому голоси в офісі стали на пів тону нижчими, ніяких тобі хиханьок, всі ходять навшпиньки й сахаються при моїй появі на всі боки.

А чому? Бо вже минув цілісінький тиждень, як Діна поїхала.

Точніше втекла. Я це так називаю. Сім довбаних днів я в режимі психозу і мої почуття до неї досі не піддаються контролю. Це кохання мене доб’є. Але я не тисну на неї, стійко чекаю.

За цей тиждень я жодного разу нормально не виспався, у мене немає апетиту, певно вже навіть схуд. У мене вже хронічний нервовий тік та абсолютна демотивація. Не пам'ятаю, щоб я колись ось так ганебно розкисав і є лише один вихід, аби вибратися із цього стану – Діна повинна повернутися.

— Здрастуй, Саміре, — Єлизавета Павлівна, скромно поправляючи комірець своєї кофтинки, заходить до мого кабінету. Зовні Діна дуже на неї схожа, тільки в моєї дружини очі блакитні, а в тещі – сірі. — Сподіваюся, не завадила? Я ненадовго, — вона теж хвилюється, бо ця блондиниста садюга не хоче ні з ким спілкуватися.

— Для вас я завжди знайду час. Проходьте, сідайте. Води? Чаю? — намагаюся бути чемним, мої психи навіть мені вже набридли. Ще й заспокійливе, як на зло, не діє. Лікар списує це на особливості людської психіки, на мої особисті тригери та амплітуду стресу, хай йому грець! Тамік пропонував наклюкатися, але я поки що з цим не поспішаю, ще не дійшов до крайнього ступеня відчаю.

— Саміре, я прийшла бодай щось дізнатися про нашу Діну. Може, тобі відомо трохи більше? У мене серце не на місці. Не знаю, кого вона більше карає себе чи нас, і коли її попустить. Просто… моя дівчинка там зовсім сама…

— Єлизавето Павлівно, невже ви думаєте, що я б відпустив її саму? Жартуєте?

— Дякувати Богу, вже хоч якесь полегшення. Отже, Діночка з охороною. І як вона це сприйняла? Обурювалася?

— А Діна не в курсі, що за нею наглядають, — хмикаю, уявляючи реакцію моєї вразливої дружини, якби вона дізналася, що я отримую щоденні звіти. Тому для мене не секрет, де вона швендяє, з ким спілкується, і навіть що вона їсть. — Я відправив з нею справжнього профі, майстра перевтілення так би мовити. Ваша донечка під надійним захистом, її ніхто не скривдить, не переймайтеся. Я дав їй безлімітну картку, тож грошей Діна не потребує. Щоправда, вона у нас дівчина горда, витрачає по мінімуму, збираючись повернути мені борг. Вона зараз настільки нестерпна, що мені хочеться з нею розлучитися і знову одружитися, але на більш жорстких умовах, із забороною покидати межі моєї спальні. …Жартую. У мене останнім часом з почуттям гумору не дуже.

— Дозволь поділитися думкою, – Єлизавета Павлівна раптом починає загадково посміхатися. — Часто чую твердження, що бідолашним чоловікам неймовірно складно розібратися у жіночій логіці, мовляв вона взагалі відсутня, особливо у білявок. Все це неправда, звісно. Просто жінки живуть емоціями, поривами, які навіть суперечать нашим власним переконанням. Та іноді не варто слухати наше обурення й терпіти наші примхи. Серйозно тобі кажу. Треба підійти й міцно обійняти всупереч нашому «не підходь, бачити тебе не хочу». Або взагалі нахабно звалити собі на плече, віднести до спальні та втопити в коханні.

Кілька секунд просто кліпаю очима. Ого, нічого собі теща поради роздає. Якби я міг – напевно б зашарівся.

— Єлизавето Павлівно, а ви в нас ще та радикально налаштована пустунка, вже навіть не знаю, це припущення чи заклик до дій, — вона й мене змусила посміхнутися. Якщо найближчими днями Діна не повернеться, я, напевно, так і зроблю. Поїду до неї й закину її собі на плече.

— Мені хочеться, аби між вами все налагодилося. …О, ще хотіла спитати, як там той охоронець, який постраждав разом із Діною в аварії?

— На відновлення піде кілька місяців, але він одужає, Андрій міцний хлопець. Саме сьогодні до нього збирався. Якщо бажаєте, передам йому привіт.

— І ось це, будь-ласка, — ніяково посміхаючись, ставить мені на стіл невелику еко-сумку, яку до цього тримала на колінах. — Тут для нього гостинці, але не від мене… від Христі. Її чомусь перестали пускати до нього в палату, проте ця дивачка кого хочеш доконає своєю наполегливістю. Вони з моєю Діною цим дуже схожі. Проходу мені не давала поки я не погодилася передати через тебе. Подумала, що простіше поступитися, аби вона не стрибала під вікнами лікарні. Христині дуже подобається цей парубок, мені її аж шкода.

— Так і бути, провідаю хворого не з порожніми руками. …Мамо, ви закінчили збирати речі Діни, як я просив?

— Так, все готове. Батько навіть запакував її парасольки та розібрав шафу-вітрину для транспортування. Тобто… ти навіть не маєш сумніву, що вона до тебе повернеться?

Після того, як Діна втекла, ми з її батьками остаточно зблизилися. Вони кажуть мені «ти», я дозволяю собі іноді називати їх татом та мамою.

— Живу надією, — натягнуто посміхаюся.

Звісно, я не сумніваюся, бо маю козир у рукаві – контракт, який Діна не дочитала до кінця або читала вельми неуважно. Тамерлан підійшов тоді творчо, вніс кілька цікавих пунктів дрібним шрифтом. Тож нікуди ця блонда від мене не дінеться.

У мене дзвонить телефон і Єлизавета Павлівна, метушливо замахавши руками, шепоче:

— Не затримуватиму, краще побіжу. Дякую тобі за все, тримай нас у курсі.

Ось тільки я не збираюся відповідати на дзвінок, бо я, як і Діна, ігнорую своїх батьків. Вони мені по черзі дзвонять, то мати, то батько. Явно хочуть з'ясувати, куди поділася Амалія, але я поки що не готовий обговорювати з ними свої плани. Я навіть із колишньою коханкою поки що не готовий зустрітися, щоб обговорити мої умови та рамки її поведінки, бо боюся не стриматися й придушити цю гадину. Тримаю її під замком й подумки перебираю варіанти. Знаю, що час підтискає, потрібно ламати всі ці глухі кути й розрулювати форс-мажори.