Розділ 7

Ліна

— Дякую, — лише змогла вимовити я, коли ми відійшли недалеко від будинку. Після цього ніхто з нас нічого не казав. Діма просто йшов поряд, як німий охоронець.

— За що? — невимушено спитав той.

— За те, що врятував мене від тих дівчат і вечірки.

— Вечірки? Тобі не подобається?

Я похитала головою.

— А я думав, що раз ти зустрічаєшся з Нікітою, то тобі подобається всяке таке.

— Цікаве припущення. Але це йому подобається, а я б воліла не виходити з дому.

— Але чого ти сьогодні тут?

— Бо я його дівчина.

— І що?

— І що?! — Я здивовано глянула на нього.

— А й правда. Яка різниця, чия ти дівчина? Чого ти маєш робити те, що тобі не подобається? Ти теж людина і маєш такі самі права й бажання, як і він.

Я дивилась на нього, намагаючись зрозуміти, жартує він чи ні. Але від того виразу обличчя, коли він закидав Алісу різними фразочками, не залишилося нічого. Зараз він був серйозний.

— Він, до речі, тобі нічого не скаже за те, що ти пішла і йому не сказала? Якщо що, я можу йому пояснити ситуацію з дівчатами. Я думаю, він зрозуміє.

— Не думаю, але дякую. Я думаю, що ти маєш рацію щодо того, що я теж людина. Мені все одно, що він скаже. Я так втомилась від цих вечірок і правил «його дівчини».

— Тобто це не перша?

Я похитала головою.

— І як довго тривають оці ваші виходи із зони комфорту?

— Із вересня.

— Ого...

— Ого.

Я була йому вдячна, що він більше нічого не розпитував. З ним було так легко, так комфортно, ніби я його давно знаю.

— Які красиві квіти, — із захопленням промовила я, коли ми зупинилися біля квіткового магазину, де за прозорим склом ховалися десятки квітів, зібраних у різнокольорові композиції.

Діма став поруч і кілька секунд мовчки розглядав букети за склом.

— Ранункулюси, — раптом сказав він.

Я здивовано глянула на нього.

— Не дивися на мене так, ніби я щойно розповів тобі про сенс життя.

— А звідки ти знаєш, що це ранункулюси?

— Он ті, рожеві, — він кивнув на квіти. — А це еустоми.

— Дімо...

— Що?

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

— Я взагалі нічого з цього не знаю.

Він усміхнувся.

— У мене мама флористка. Я стільки часу проводив із нею в теплиці, що слухати розповіді про квіти вже стало звичною справою. Скажи дякую, що я тобі їхню історію не почав розповідати, — мовив він, сам же скривившись від цього. — А то я можу. Треба ж мені десь використовувати всі ці знання.

— Ого, я не думала, що ти настільки уважно слухав її лекції.

— Це не лекції були. Я працював у неї безкоштовною робочою силою.

— Бідолашний.

— Не співчувай. Мене навіть зарплатою не балували.

Він знову подивився на квіти.

— А це, до речі, мої улюблені.

— Що? — Я перевела погляд на нього.

— Скабіоза.

Я кілька секунд мовчки дивилася на нього.

— Ти зараз вигадуєш.

— Я?!

— Ну не можу ж я повірити, що в тебе є улюблені квіти.

— А що не так?

— Не знаю. Просто звучить дивно.

— Ей, ти чого на мене так дивишся? Наче я зараз зізнаюся, що вишиваю хрестиком.

Я засміялася.

— Я просто не очікувала.

— Я стільки часу проводив із мамою в теплиці, що тепер знаю про квіти більше, ніж ти. Це взагалі моя таємна суперсила.

— Мабуть.

— Мабуть? — Він обурено глянув на мене. — Я щойно назвав тобі три квіти, а ти навіть одну не впізнала.

— Зате я знаю, як вони виглядають.

— Це вже щось. Ще років п'ять — і навчишся їх розрізняти.

— Дуже смішно.

— Я стараюся.

Він ще раз глянув на вітрину.

— А твої які улюблені?

Я знизила плечима.

— Не знаю.

— Ти не знаєш? Як це?

— Мені їх не дарували... — тихо мовила я.

Його погляд одразу змінився. Здивування на обличчі стало ще помітнішим.

— Ну, крім батька, звичайно, — поспішила додати я, випереджаючи його питання. — І кількох друзів у дитинстві.

Я згадала, як ми колись їздили в поле, а хлопці збирали мені маленькі букети з того, що знаходили під ногами.

— А Нікіта?

Я мовчки дала зрозуміти, що ні.

Діма скривився.

— Бовдур.

Я ледь усміхнулася.

— А на день народження?

Я похитала головою.

— Він про нього забув.

— Придурок.

— Дімо...

— Що? Я просто об'єктивно оцінюю ситуацію.

Коли я зайшла додому, мене ніби холодною водою облило. Що за чортівня щойно була?

«Яка різниця, чия ти дівчина? Чого ти маєш робити те, що тобі не подобається? Ти теж людина і маєш такі самі права й бажання, як і він», — слова Діми зринають у мене в голові. Хлопець, який був дивакуватим і веселим, говорив такі правильні речі.

Він постійно траплявся на очі протягом цього тижня. Так кумедно було спостерігати за ним і Мішею в школі. А ще, схоже, вони страшенно дратували мого хлопця. От тільки я не впевнена, хто більше: чи то Діма, який своїми тупими жартами переманив деяких його друзів, чи то Міша, який був кращим за Нікіту. Що б то не було, його це злило. Та й сьогоднішня розмова була такою дивною... З ним так легко, немає відчуття, ніби тебе засудять.

Мене від думок вирвав дзвінок телефону. Я глянула на екран і, побачивши ім’я, відчула, як усередині все неприємно стиснулося. Ну звісно. Кому ж іще було мені зараз телефонувати?

— Якого чорта, Ліно? — хлопець був явно роздратований. — Я повернувся, а тебе немає. А потім чую від дівчат, що ти пішла з тим бовдуром.

— У нього є ім’я.

— Та мені начхати. Я не хочу, щоб моя дівчина тинялася з незрозуміло ким. Ти зараз де?

— Вдома. Мене Діма провів.

У відповідь я почула лише важкий видих.

— Ну хоч так. Аліса і Соня сказали, що він тебе кудись повів.

— О, — єдине, що я змогла сказати. — Цікаво, як вона забула про частину, де Діма назвав її змією. Ну й коротка пам’ять буває у людей.