Розділ 6

Ліна
Я зайшла на кухню і відразу побачила мамину чашку на столі. Отже, вона знову не спала до півночі. За вікном йшов снігопад, і від цього в квартирі ставало ще тісніше.
Заваривши собі каву, я повернулася до себе в кімнату.
— У таку погоду тільки й залишається сидіти та читати, — промовила я, підійшовши до книжкової шафи, вщент наповненої прочитаними й непрочитаними книжками. А я й не проти. Не втрачала ще жодної можливості провести цілий день із книгою.
Хтось читає, щоб втекти від реальності. Так от, я — одна з таких. Я намагаюся знайти любов там, якої у мене немає.
Ти читаєш про кохання так, ніби воно створене для тебе. І, мабуть, десь глибоко всередині досі віриш, що одного дня воно буде саме таким.
Шкода, що те, яке ти маєш, зовсім на нього не схоже.
— Гей, ведмежатко, ти де? Я втомився вже чекати, — донісся голос хлопця з телефону незадовго після того, як я сіла читати.
— Про що ти?
— Лін, ти що, спала?
— Ні, я читала, — мовила я, після чого почула важке зітхання.
— Киця, ти забула про вечірку?
Чорт.
Тепер я зітхнула.
— А можна, я не піду?
Я вже знала, яке було його обличчя в цей момент, і відповідь теж знала.
— Лялечка, ми ж уже це проходили. І не один раз, — знову важке зітхання. — Що я скажу своїм, коли мене запитають, де ти? «Вона не прийшла, бо знову читає свою занудну книжку»?
— Ей, вона не занудна. Ну, ти, наприклад, можеш сказати, що я погано себе почуваю, — з надією мовила я, хоча десь усередині душі знала, що так не вийде. Ніколи не виходило. Не вперше я вже намагалася втекти від цього.
— Так що давай. Я зараз зайду.
Через п'ять хвилин він уже сидів на моєму ліжку, дивлячись на мою книгу.
— Як ти це читаєш? Це нудно. От бачиш, який я молодець. Якби я тебе не покликав, то ти б тут і заснула від нудьги, — з неймовірною усмішкою він глянув на мене. — А ще я знав, що ти забудеш і в тебе нічого не буде одягнути, — мовив хлопець, явно кажучи про мій розтягнутий теплий светр.
— Ну от бачиш, у мене немає в чому йти. Так що...
Не встигла я договорити, як він цокнув і похитав головою.
— Що?
— Ти мене недооцінюєш, — мовив він і простягнув мені пакет.
Неохоче взявши його, я дістала бордовий топ із тонкими бретелями, зав'язаними на шиї, і V-подібним вирізом.
— Він занадто відкритий, — простогнала я. — Чого саме він?
— Ти моя дівчина. Хочу, щоб ти вдягалася відповідно.
Заплющивши очі, я взяла топ із його рук і рушила до ванної.
Я дивилася на своє відображення в дзеркалі... І цей бордовий топ... І раптом мене ніби холодною водою облило.
Він приніс його із собою. У своєму рюкзаку.
Він навіть не сподівався, що я пам'ятаю про вечірку. Нікіта з самого початку знав, що знайде мене тут — із книжкою у руках, у моєму улюбленому розтягнутому светрі. Він і не збирався запитувати, чого хочу я. Він просто заздалегідь вирішив, у чому я маю бути, і приніс цей «ідеальний» образ із собою, як деталь для конструктора, яку просто треба вставити на місце.
Від цієї думки стало нудотно. Це була не просто турбота чи бажання зробити мені приємне. Це був розрахунок. Він прийшов не для того, щоб покликати мене з собою, а для того, щоб переробити мене під свій вечір.
— Гей, ведмежатко, ну й книжок у тебе. Марна трата грошей і часу, — спершись на одвірок, я дивилася, як хлопець оглядає мою чималу бібліотеку.
Його критика книг мені вже була відома, але що трясця?.. Марна трата часу і грошей... Ідіот.
— Нехай тобі я буду самою фінансово неграмотною.
Я стояла і дивилася, як пальці Нікіти ковзають по корінцях моїх книг. Він торкався їх так байдуже, ніби це були не мої улюблені історії, з якими я проводила вечори, а якісь старі рекламні буклети.
«Марна трата грошей і часу...»
Ці слова пропекли мене зсередини. Справа була навіть не в грошах. У кожній із цих сторінок була частина мене — тих днів, коли мені було самотньо, коли я шукала почуттів, яких мені так бракувало в реальному житті. І зараз людина, яка називає себе моїм хлопцем, просто знецінювала все це одним легким рухом руки.
— Ох... — мовив Нікіта, оглядаючи мене.
Підійшовши до мене, він поклав руки мені на талію, підтягнув мене до себе і поцілував.
— Ти неймовірна, — промовив він мені в губи. — А тепер пішли, поки не пропустили найвеселіше.
Коли ми вийшли з квартири, холод одразу вдарив у щоки. Сніг усе ще сипався, осідаючи на волоссі й плечах. Я сховала руки в рукави куртки й пішла поруч із Нікітою.
— Тільки не починай, — попередив він, навіть не дивлячись на мене.
— Що не починати?
— Оце твоє: «Може, повернемося?», «Я передумала», «Я краще вдома почитаю».
— Я ще нічого не сказала.
— Але я тебе знаю.
— Може, цього разу я просто мовчатиму?
— От ідеально.
Я закотила очі.
— Ти нестерпний.
— Зате передбачуваний.
— Це ти зараз себе хвалиш?
— А хто, якщо не я?
Я тихо засміялася.
До будинку ми дійшли хвилин за десять. Ще здалеку було чути музику. Біля під'їзду стояло кілька знайомих Нікіти, хтось курив, хтось голосно сміявся, а з відчиненого вікна на другому поверсі долинав глухий бас.
— Ну все, — пробурмотіла я, дивлячись на будинок.
— Що «ну все»?
— Я вже хочу назад.
— Навіть не починай.
— Я просто констатую факт.
— Факт у тому, що ти зараз зайдеш зі мною, а через п'ять хвилин скажеш, що тут не так уже й погано.
— Не скажу.
— Скажеш.
— Не скажу.
— Ліно, ми з тобою сперечаємося, ще навіть не зайшовши.
— Бо ти вже вирішив, що маєш рацію.
— Бо я завжди маю рацію.
— Ти зараз серйозно?
— Абсолютно.
Він усміхнувся, відчинив двері й пропустив мене вперед.
Щойно ми зайшли всередину, нас одразу накрило хвилею тепла, музики й голосів. У вузькому коридорі було повно людей. На підлозі валялися куртки й чиїсь кросівки, біля дзеркала хтось поправляв зачіску, а з кухні долинав гучний сміх.
— Не загубися, — сказав Нікіта, нахилившись до мене.
— Це ти мене сюди привів.
— Саме тому й кажу.
— А якщо загублюся?
— Знайду.
— І як?
— Буду голосно кричати: «Де моє ведмежатко?»
Я розсміялася.
— Навіть не смій.
— Тоді не губися.
Він узяв мене за руку й повів далі.
У вітальні вже було людно. Хтось танцював посеред кімнати, хтось сидів на дивані, а біля кухні кілька хлопців щось жваво обговорювали.
— О, Нікіта! — почувся знайомий голос.
— Ну нарешті, — додав інший. — Ми вже думали, ти сьогодні нас кинеш.
— Та ні, — Нікіта усміхнувся. — Просто затримався.
— На скільки? На пів години?
— Не починай.
— А я що? Я нічого.
— От і мовчи.
Хлопець засміявся.
— Пішли краще. Там уже всі зібралися.
— Зараз.
Нікіта глянув на мене, а потім повів трохи далі, до сходів. Тут було тихіше, ніж у центрі кімнати. Я сперлася плечем на стіну, поки він щось говорив мені, нахилившись ближче, щоб його було чути крізь музику.
— Що? — перепитала я.
— Кажу, що в тебе помада трохи стерлася.
— І що?
— Нічого. Просто виглядаєш так, ніби вже встигла когось поцілувати.
— Може, й встигла.
Він здивовано підняв брови.
— Ану, повтори.
— Ні.
— От і правильно.
Я засміялася.
— Ти дурний.
— Зате ти зі мною.
— На жаль.
— Не на жаль.
Він усміхнувся, а я не втрималася й теж усміхнулася у відповідь.
Десь неподалік знову почувся голос його друга:
— Нікіто! Ти йдеш чи ми тебе тут чекати будемо до ранку?
— Та йду вже!
Він глянув на мене.
— Ну що, ведмежатко? Готова?
— Ні.
— Чудово. Саме час.
— Ти навіть не дав мені договорити.
— Бо знаю, що ти скажеш.
Він узяв мене за руку й повів до інших.
Сидячи у Нікіти на колінах, поки той виводив кола на моєму стегні, спілкуючись з іншими, я віддала б усе, аби втекти звідси. І так кожного разу. Не люблю такі місця.
Те, що ми почали зустрічатися у вересні, було справді неочікувано. Ну, саме для мене. Я не дуже люблю виділятися, тому мала одну подругу — Марту, та й усе. А вона, навпаки, любила великі компанії та вечірки. Саме вона й познайомила мене з Нікітою. Точніше, розповіла про нього, коли той у якийсь момент почав за мною залицятися.
Спочатку я навіть не розуміла, що він фліртує. Він просто почав частіше з'являтися поруч. То сяде біля мене на перерві, хоча його друзі стояли в іншому кінці коридору, то раптом опиниться біля мого кабінету після уроків.
Одного разу він просто забрав у мене ручку посеред уроку.
— Нікіто, віддай.
— А попроси.
— Навіщо вона тобі взагалі?
— Не знаю. Тепер моя.
— Ти дивний.
— Зате ти зі мною розмовляєш.
Я тоді тільки закотила очі й спробувала забрати ручку назад.
А Марта, яка сиділа поруч, подивилася на мене так, ніби я щойно сказала щось неймовірно очевидне.
— Що? — прошепотіла я.
— Ти реально не розумієш?
— Чого?
— Він до тебе залицяється.
Я подивилася на Нікіту, який уже збирався щось написати моєю ручкою.
— Ні.
— Ліно, він уже тиждень шукає привід із тобою поговорити.
— Може, йому просто нема чим зайнятися.
Марта тихо засміялася.
— Ну-ну. Подивимося, скільки ще ти будеш у це вірити.
Спочатку я не дуже звертала увагу на його залицяння. Ну, подобалося йому жартувати зі мною — нехай. Але одного дня він просто підійшов після уроків і запропонував зустрічатися.
Я, звісно, сказала, що подумаю.
Марта дізналася про це приблизно через три хвилини.
— І?
— Що «і»?
— Ти що йому відповіла?
— Що подумаю.
Марта кілька секунд мовчала, дивлячись на мене так, ніби я щойно повідомила їй, що відмовилася від мільйона гривень.
— Ліно.
— Що?
— Ти зараз серйозно думаєш?
— А що мені робити?
— Погодитися!
— Я не хочу.
— Чому?
— Не знаю. Просто... він не зовсім мій тип.
— А який твій тип?
— Нормальний.
— Дуже конкретно.
— Ну, щоб не був таким...
— Яким?
— Таким Нікітою.
Марта розсміялася.
— Все, зрозуміла. Тобі потрібен хлопець без обличчя, характеру й бажання з тобою говорити.
— Я не це мала на увазі.
— А що тоді?
Я знизала плечима.
— Мені не подобається, що він постійно крутиться біля мене.
— Ліно, він за тобою залицяється.
— Не говори так.
— А як? «Здійснює романтичний супровід»?
Я не втрималася й засміялася.
— Ти дурна.
— Зате права.
Вона вмостилася зручніше на стільці й подивилася на мене.
— Це твій останній рік. Ти хочеш провести його за книжками?
— Так.
— Знову книжки...
— А що в них поганого?
— Нічого. Але ти можеш хоч раз пожити так, як у тих книжках, які постійно читаєш.
— Там зазвичай усе закінчується краще, ніж у реальному житті.
— Саме тому треба починати.
— Дуже переконливо.
— І взагалі, ти усвідомлюєш, хто за тобою бігає?
— Нікіта.
— Ні, серйозно.
— Ще раз Нікіта?
— Один із найкрутіших хлопців школи.
— Ой, тільки не це.
— Що «не це»?
— Мені байдуже, наскільки він крутий.
— А мені ні.
— Я помітила.
Марта засміялася.
— Та годі тобі. Він тобі подобається.
— Він просто симпатичний.
— О-о-о, — протягнула вона. — Уже прогрес.
— Я не казала, що він мені подобається.
— Звісно. А я не хочу знати всі подробиці.
— Які ще подробиці?
— Про ваше майбутнє весілля.
Я мало не вдавилася водою.
— Марто!
— Що? Я вже вибрала собі сукню.
— Ти ненормальна.
— Зате весела.
Я засміялася, але все одно не могла позбутися сумнівів.
Мені не подобається сама думка про те, що тепер усі будуть дивитися на нас. Я не любила бути в центрі уваги, а Нікіта, здавалося, навпаки, почувався в ній як риба у воді.
Але він справді красиво за мною доглядав.
Міг чекати після уроків, навіть коли я казала, що не треба. Приносив мені щось із буфету й робив вигляд, що «просто взяв зайве». Писав ввечері, питав, як минув мій день, чим я займаюсь, як почуваюсь.
А Марта тим часом не припиняла нагадувати про своє.
— Ну?
— Що «ну»?
— Ти вже вирішила?
— Ще ні.
— Ліно, це не контрольна.
— Я знаю.
— Тоді чого ти думаєш так довго?
— Бо це стосунки.
— Саме так. Стосунки. Не іпотека.
— Марто!
— Що? Я просто допомагаю тобі прийняти важливе рішення.
— Ти мене підбурюєш.
— Я тебе мотивую.
— Це одне й те саме.
— Ні. Підбурювання — це коли я кажу: «Зроби це». А мотивація — коли я кажу: «Зроби це, бо потім можеш пошкодувати, що не зробила».
Я похитала головою.
— Ти жахлива подруга.
— Зате ти мене любиш.
— На жаль.
— Усі сьогодні тільки й кажуть «на жаль».
Я засміялася.
А наступного дня все ж погодилася.
— Ей, ведмежатко, ми відійдемо ненадовго з хлопцями, — промовив хлопець, витягнувши мене з думок, швидко цілуючи мене в щоку і пересаджуючи на диван. — Не загубися. Я ненадовго.
Ну чудово. Крім некомфортної атмосфери, я тепер ще й сама. А може, пішло воно все і звалити по-тихому? О, так і зроблю. Сам Бог дав мені такий шанс.
— Дівчата, гляньте, хто тут у нас. Ой, Ліночка... — Чорт, ну за що воно мені? Дай Боже мені сил. — А де ж твій Нікітка, га?
— Не витримав і втік від тебе?
— Згодна, давно пора.
— До речі, милий топ. Нікіта тобі вже й одяг вибирає?
— Соню, ну ти серйозно? Якщо маєш ляльку, то треба з нею і гарно гуляти, правда, Ліно?
— Лялька? — Я дивилась на Соню й Алісу. Вони не давали мені спокою відтоді, як ми з Нікітою разом, проте напряму мені ніколи нічого не казали: так, шепотілися, кидали коментарі в спину. А тут, видно, удача не на моїй стороні.
— Дурненька, а ти ще ніяк за ці місяці не зрозуміла, що ваші стосунки — неправда, — мовила Аліса. — Ну, ти маєш зрозуміти, що він із такими, як ти, не зустрічається.
З такими, як я? Неправда? Стоп, що? Що за чортівня?
Я не встигла нічого промовити, як почула сміх за своєю спиною.
Діма? Перестрибнувши через бильце дивана, він вмостився поряд, поклавши руку мені за спину на подушки.
— Що смішного?
— Та от знаєш, тупішого способу сказати, що тобі подобається хлопець, я ще не бачив. Віддаю тобі почесну медаль за перше місце. А мені, знаєш, багато казали, — підморгнувши їй, він продовжив: — але ти перемогла всіх конкурентів. Просто перетворивши їх на попіл. Майстерність, що сказати. Роки практики, чи не так, сонце? — захлинаючись від сміху, промовив хлопець, та і я вже почала сміятися.
— Іди до біса, довбню. Чого тобі взагалі? Йди звідси.
— Видно, роки практики промайнули дарма... Що ти до бідної Ліни причепилася?
— Не твого розуму діло. Забирайся звідси.
— Ой, та з радістю, — улесливо посміхнувшись їй, він глянув на мене. — Пішли, поки вона нас не прокляла.
Я без жодних вагань пішла за ним, ніби це було чимось звичним і таким простим. Я була тільки й рада можливості втекти від цих дівчат — вже й без різниці, куди. Та моє щастя тривало недовго.
— Тільки гляньте на неї. Одного їй було мало, вона вирішила двох собі загарбати.
— Ну ти й зміюка, як тебе тільки планета носить? — кинув їй Діма. А потім обережно взяв мене за лікоть, щоб провести через людей. Нахилившись до мене, він промовив: — Пішли швиденько, я тебе проведу додому, а то, раптом, її отрута повітрям передається. Хтозна, наскільки ця зміюка отруйна.