Розділ 5

Міша

— Боже, я так хвилююсь.

— Ти?

— Авжеж. Нова школа, нове все. Ти ніби не хвилюєшся. І щоб ти знав, хвилювання — це нормальне відчуття, друже.

— Ага. Тільки не для тебе. Ти — чортова соціальна батарейка на ніжках, яка всім своїм виглядом так і кричить: «Давайте будемо друзями! Якщо ви любите тупі жарти, то ми стопудняк подружимося», — сказав я, спеціально перекривляючи Діму писклявим голосом.

— Завалися, придурку. Я батарейка на ніжках? — Я глянув на нього, вигнувши брову. — Чорт, гаразд, твоя взяла, старий. — Помовчавши секунду, він продовжив: — Але щоб ти знав, краще так, ніж бути відлюдькуватим психопатом, який боїться людей, — випалив той.

— Ей, я не боюсь людей!

— Тобто про відлюдькуватого психопата ти погоджуєшся? — з усмішкою запитав він.

— Ні, бовдуре. Я не оце все, що ти щойно описав зі своєї придуркуватої голови.

— Ой, та ну. І тому в тебе немає друзів, крім мене. І то ми дружимо ще з тих часів, коли говорити не вміли. І щоб ти знав, у мене прекрасна голова.

— Щоб ти знав, ти вже тоді мене бісив.

— Ой, та ну, Міш. Досить цих припливів любові. Я знаю, як ти мене любиш, — мовив той, закинувши руку мені на плече, поки ми йшли до нової школи.

— Ти нестерпний. Ти це знаєш?

— Розслабся, старий. Досить цієї романтики. Я теж тебе люблю.

— Боже, дай мені сил, — мовив я, склавши руки й піднісши їх до обличчя, ніби молячись, щоб цей бовдур нарешті знайшов когось для любові. Бо ще трохи — і його нескінченні освідчення мене доконають.

За кілька хвилин ми вже переступили поріг школи й змішалися з натовпом учнів.

— А якщо серйозно, Дім, то я не знаю жодної людини, яку б дратувала твоя присутність, — сказав я, коли ми вже йшли коридором нової школи.

— А я вже думав, у мене клуб хейтерів, — засміявшись, відповів друг. — Але все одно дякую.

Це вона… це справді вона. Пройшло скільки років, а вона майже не змінилась… Те саме волосся, яке вона так старанно намагалась вкласти, ці очі, ця усмішка.

Я спостерігав за нею, поки вона стояла і розмовляла з якоюсь своєю подругою. А потім до неї підійшов якийсь хлопець і почав її обіймати і цілувати, і вона в цей момент сміялася і відповідала йому.

— Чуваче, ти з нами? — прозвучав голос Діми, витягнувши мене трохи з думок.

— Чорт… — сказав він, схоже простеживши за моїм поглядом. — Це Нікіта, один із найнайпопулярніших хлопців школи. Ну і його дівчина — Ліна.

— Ліна… — тихо я промовив собі.

— Ти вскочив, старий, — тихо прошепотів Діма, але я зловив у його голосі не глузування, а скоріше співчуття.

— Та і пішов ти, — штурхнув його в плече, засміявся я. Проте всередині все кипіло, я вперше таке відчував. Як він може сміти її торкатися…

Дідько... Чому мене це так зачепило? Чому від одного погляду на них у мене все всередині перевернулося? Невже за всі ці роки нічого не минуло?

Та про що це я зараз, чорт забери.

Коли ми перестали спілкуватися, я намагався знайти її в комусь іншому, але не вийшло. Намагався знайти ту усмішку і ті очі. Вони занадто сильно подобалися мені, щоб дивитися в інші.

І коли я зайшов у клас, і Діма показав мені її, я не міг повірити, що це вона… Але ось вона стоїть недалеко від мене з іншим хлопцем.

— Так ось ваша форма, — вручаючи нам зелену форму нашої нової баскетбольної команди, сказав тренер, здається, його звали Анатолій Сергійович, проте я не впевнений. Цей момент я якось пропустив, зараз усі мої думки були зайняті трохи іншим — точніше іншою.

Зайшовши до спортзалу, Анатолій Сергійович почав представляти нам із Дімою команду. Усі як один високі, симпатичні, з хорошою статурою, мало чим відрізняються. Проте один привернув мою увагу — Нікіта. Хоча я його і не знав, щось мене в ньому відштовхувало. Може, справа була не в ньому. Може, мене дратував сам факт, що поруч із Ліною стояв саме він.

Тренер роздав завдання: ми мали зіграти невеликий матч, щоб перевірити, хто на що здатний.

Я швидко зрозумів: Нікіта тут головний. Він рухався впевнено, немов у себе вдома. М’яч слухався його рук. Кожен його кидок був майже бездоганним.

— Передай! — крикнув хтось із команди.

Нікіта навіть не озирнувся — сам пробив і, звісно, влучил.

Хлопці засміялися, зааплодували, а він лише самовдоволено всміхнувся.

— Мішо, твоя черга! — гукнув тренер.

Я вийшов уперед. М’яч опинився в моїх руках. І в цю секунду я відчув дивну впевненість. Я зробив крок — і кинув.

М’яч влучив прямо в кільце.

— Ого! — хтось вигукнув.

— А цей новенький нічого, — пробурмотів хтось інший.

Я помітив, як Нікіта злегка примружив очі. Наче побачив у мені суперника.

Після тренування і наставництва тренера з промовою «Ви можете більше», «Не халтурити» і так далі, розмови в роздягальні не вщухали. Проте вони обговорювали не тренування чи слова Анатолія Сергійовича, а дівчат, алкоголь та те, як вони збираються провести вихідні, подробиці чого я б не хотів чути.

— Ей, Нікіто, — сказав Ваня, усміхаючись до нього. — Сьогодні все в силі?

— Як завжди, — мовив той, так само усміхаючись до нього.

— Гей, новенькі, Мішо, Дімо, — покликав нас хлопець, ім’я якого я не запам’ятав, — не хочете з нами?

— Ммм… куди? — запитав Діма, випередивши мене.

— У нас буде вечірка, і буде вся команда, і багато ще кого, — сказав, підморгнувши нам, і засміявся. — Сподіваюся, ви у нас не паньки й ходите по вечірках?

Клас, до якого товариства ідіотів я потрапив… Сам пожартував, сам посміявся. Перспективно. З такою командою, як от вони, ми дуже далеко зайдемо…

— Та ну тебе, хто відмовиться від такого? — відповів Діма. — Скиньте адресу, — мовив він, ігноруючи мій погляд.

— Ооо, знав, що ви не відмовите. Ну то що, хлопці, вітаємо в команді, — і всі його підтримали. Крім одного… І чому я зовсім не здивований.