Розділ 4

Ліна
— Ей, зачекай! — почула я в коридорі, прямуючи до своєї шафки.
За спиною швидко застукотіли підбори. За мить дівчина наздогнала мене й, поправивши пасмо свого темного, майже чорного волосся, пішла поруч, крокуючи нога в ногу.
— Ледве тебе наздогнала. Куди ти так поспішаєш?
— Марто, серйозно? У нас математика через п’ять хвилин, я не хочу запізнюватися на перший урок.
— Ненавиджу понеділки! — простогнала вона.
— А хто їх любить? — відповіла я. — Ну все, не будемо про погане. Що нового?
— Та нічого. Хоча… Чула про новеньких?
Я похитала головою.
— Чесно, сама небагато знаю. Але це два хлопці. І вони будуть у нашому класі.
— Серйозно? У другому семестрі одинадцятого класу? Хто взагалі на таке зважується?
— Не знаю. Але про них уже вся школа гуде.
— Та воно і не дивно, — зам’ялася я, згадавши, як чотири місяці тому про мене так само гуділа вся школа. Здавалося, так недавно. Від самої думки про це я здригнулась.
Подруга, ніби прочитавши мої думки, повернулась до мене. Її губи вигнулись буквою «о».
— Щось знайоме, правда, Ліно? — усміхнувшись, мовила вона. — Десь так і було, коли ти почала зустрічатися з Нікітою. Хоча ні. Навіть більше. Це був справжній фурор, що хлопець із репутацією плейбоя, — вона підняла вказівний палець, пародіюючи низький чоловічий голос, — «головне правило — не заводити стосунки».
— У кожного правила є винятки, — знизала я плечима.
Марта лише закотила очі.
— Доброго ранку, дівчата. Про мене говорите? — запитав Нікіта, приєднавшись до нас, поки ми йшли до класу, паралельно вітаючись майже з кожним, кого ми зустрічали по дорозі. Поклавши руку мені на талію, притягнув до себе й поцілував у щоку. — Привіт, ведмежатко.
— Світ не крутиться навколо тебе, бовдуре, — єхидно відповіла Марта.
Потиснувши руки кільком незнайомим мені хлопцям, той глянув на подругу, вигнувши брову, мовляв: «Впевнена?»
— Самозакоханий придурок, — тихо промовила вона, лише зітхнувши. 
Я просто усміхнулася і далі спостерігала, як мій хлопець вітається з друзями. Звідки він стільки людей знає? Це питання не перестає мене хвилювати від самого початку наших стосунків. Гаразд, колись він і справді був плейбоєм. З його зовнішністю це нікого не дивувало. 
Я дивилася, як він легко перекидається жартами з друзями. Високий, підтягнутий, із трохи скуйовдженим світлим волоссям — він завжди притягував до себе увагу. Навіть коли просто стояв у коридорі. Блакитні очі з холодним відтінком — він ніби дивиться прямо в душу. Широкі плечі, пряма постава, трохи зухвала усмішка. Від нього віє впевненістю — не вдаваною, а справжньою. Один із найнайпопулярніших хлопців школи. І ми зустрічаємося вже декілька місяців.
Чесно — не знаю, як так вийшло.
Я ніколи не була тією дівчиною, за якою обертаються в коридорах. Не найкрасивіша, не найгучніша, не найпомітніша. Просто звичайна Ліна. 
Але все ж — він обрав мене.

— Знайомтесь, це новенькі. Міша... — Вчителька показала на трохи вищого хлопця з темним, майже чорним волоссям, який зухвало оглядав клас. — А це Діма.

Повна протилежність Міші. Світле волосся, нижчий на зріст, добра усмішка. Його очі швидко розбіглися по класу. Він глянув на мене й легенько штурхнув Мішу в плече, кинувши погляд у мій бік. Міша подивився на мене. Довго. Ніби оцінюючи. Мені стало якось неприємно.

А клас уже перешіптується:
— Які симпатичні!
— Я маю з ним замутити!

Я закотила очі. Воно й не дивно — хлопці й справді привабливі. Але щось у їхніх поглядах мене відштовхувало. Можливо, те, як вони дивилися на мене. А може... не знаю.
— Тихіше! — гримнула вчителька, і клас одразу стих. — Хлопці, сідайте.
Діма, майже не вагаючись, зайняв вільне місце на останній парті біля вікна. Міша ж повільно ковзнув поглядом по класу, ніби спеціально змушуючи всіх чекати.
— Там є ще місце, — вказала вчителька на парту через ряд від мене.
— Дякую, сам бачу, — спокійно відповів він і сів.
Клас тихо загув.
— Уже характер показує, — прошепотіла Марта так, щоб почула лише я.
Я ледь усміхнулася й відкрила зошит. Та відчуття чужого погляду нікуди не зникло.
Піднявши очі, я знову зустрілася з ним поглядом.
Міша дивився просто на мене.
Не нахабно. Не усміхаючись.
Ніби намагався щось згадати.
Я насупилася й першою відвела очі.
«Дивний...»
— Ліно, може, вже перестанеш літати в хмарах? — тихо засміялася Марта, штовхнувши мене ліктем.
— Я й не...
— Він уже втретє на тебе дивиться.
— Та ну тебе.
Я зробила вигляд, що уважно слухаю пояснення вчительки, хоча слова пролітали повз вуха.
Він кидав у мій бік короткі, майже непомітні погляди, ніби переконувався, що я все ще тут.