Розділ 3

Ліна
Минулого літа я чекала їх до останнього дня. Щоранку дивилася у вікно, сподіваючись побачити знайомі постаті. Щовечора казала собі: «Може, завтра».
Але завтра так і не настало.
Цього літа я вже нічого не чекала. Ми приїхали сюди востаннє.
Батьки вирішили продати будинок. Якими б не були їхні причини, змиритися з цим я не могла. Тут минуло все моє дитинство: безтурботні літні дні, пригоди з Мішею та Дімою, бабуся, завдяки якій на кухні завжди пахло свіжою випічкою.
Та ніщо не триває вічно. Пів року тому бабусі не стало. А хлопці... Я навіть не знаю.
Стискаючи в долоні кулон, який не знімала навіть тоді, коли вони не приїхали, я сиділа серед коробок, намагаючись зібрати свої речі. Частину довелося викинути, але кімната все одно здавалася наповненою спогадами.
Озирнувшись, я побачила знайомі постери на стінах, книги на полицях — мої й бабусині, які так хотілося забрати із собою.
Як можна вмістити дитинство в кілька коробок, якщо навіть книги не вміщаються в одну валізу? 

Тримаючи книгу у руках, я провела пальцем по золотих літерах й сумно всміхнулася. Я обережно поклала її на ліжко, дістала з шухляди чистий аркуш і ручку.
Довго дивилася на білий папір, не знаючи, із чого почати. Хотілося написати так багато, але не могла знайти потрібних слів.
Зрештою я почала писати. А далі все само пішло.
Коли поставила останню крапку, ще раз перечитала написане. Очі знову защипало від сліз.
Я акуратно склала аркуш і сховала його між сторінками книги.
Пальці самі потягнулися до кулона, міцно стиснувши його. Я довго не наважувалася розтиснути пальці.
Здавалося, якщо зніму кулон, то визнаю, що наше літо справді закінчилося.
— Пробачте... — ледве чутно прошепотіла я, знявши його.
Заховавши його між сторінками книги, я ще кілька секунд просто сиділа, притискаючи її до грудей.
Потім підвелася.
— Мам, я скоро повернуся!
— Добре, тільки недовго, — почувся голос із кухні.
Я вийшла надвір.
Сонце вже хилилося до заходу, а знайомі вулиці здавалися зовсім іншими. Наче вони теж знали, що це наше останнє літо тут.
Ноги самі привели мене до будинку Міші.
Хвіртка була прочинена.
Я нерішуче постукала.
За мить двері відчинила його бабуся.
— Ліно? — здивовано посміхнулася вона. — Давно тебе не бачила, сонечко.
— Доброго дня...
Я опустила очі на книгу в своїх руках.
— Ми... ми більше не приїдемо сюди. Батьки продають будинок.
Її усмішка повільно згасла.
— Шкода... Дуже шкода.
Я простягнула їй книгу.
— Якщо Міша або Діма колись приїдуть... передайте це, будь ласка.
Вона здивовано глянула на мене.
— Це для них?
Я мовчки кивнула.
— Тут... книга, кулон.
Жінка обережно взяла книгу до рук.
— Передам. Обіцяю.
Я ще раз озирнулася на знайомий двір.
Мені так хотілося вірити, що одного дня вони все ж повернуться.
Хоча б на день.
Хоча б випадково.
— Дякую, — тихо сказала я.
Розвернувшись, я повільно пішла назад.