Розділ 2

Ліна
— Лявка, ти чого така сумна? Майже не посміхаєшся, — мовив Діма, пильно вдивляючись мені в обличчя.
— От, а я думав, що мені здалося. Давай викладай.
— Та нічого не сталося, — сказала я, втупившись у підлогу.
Я намагалася сховати правду від людей, які достатньо добре мене знають, і моя спроба це зробити розсипалася на друзки після слів Міші.
— Значить, щось сталося. Ліно, кажи.
— Мала брехуха. Сподіваюся, що колись ти навчишся брехати. Це життєво необхідна навичка, — з усмішкою сказав Діма, після чого отримав стусана від Міші, від чого ще більше почав сміятися. — Ей, тихіше!
— Не можеш навчити нічого хорошого — краще взагалі не вчи, — відповів Міша, на що Діма просто щось пробурмотів собі під ніс, від чого у мене на вустах з'явилася усмішка.
Ну й дурники вони.
— Ми досі чекаємо пояснень, — перевівши свій погляд з Діми на мене, заявив він.
— Я сьогодні їду, — випалила я, не наважуючись підняти погляд.
Коли ніхто з них нічого не відповів, я з острахом глянула на них. Я не знаю, напевно, які емоції я хотіла побачити на їхніх обличчях: чи то сум, чи то здивування. Проте я не побачила нічого. Взагалі нічого: ні суму, ні здивування. Мабуть, вони просто намагалися усвідомити новину, як і я вчора.
— Коли? — нерішуче порушив тишу Діма.
— В обід.
— І ти нам не збиралася казати?
— Я боялася, що ви на мене образитеся, — тихо мовила я.
— Гей, розслабся, — штурхнуу мене Діма легенько в плече.
— Він правий. Ми не збираємося на тебе ображатися. Чесно, ми, мабуть, більше образилися б, якби ти нам не сказала і просто поїхала. Але то таке. Давай розповідай, чого ти сьогодні їдеш.
— Батьків терміново викликали на роботу, незважаючи на те, що в них відпустка, а ще вони мають працювати по вихідних, — сумно мовила я. — Хлопці, повірте, я не хочу їхати. Я просила, щоб мене залишили, а потім забрали, але так не можна, — промовила я. Ще трохи — і я б розплакалася. Я й так не хотіла їхати, а ще ось цей момент прощання тим більше не люблю. І вони, мабуть, це помітили.
— Ей, тихіше, не розкисай, — обійнявши мене, сказав Міша, перебираючи моє волосся. — Тут навіть твоєї вини немає, так що не переживай.
— Він має рацію. Ну, трішки постраждають наші плани: озеро, велосипеди і все інше. Але це ж не останнє літо, і ми це все зробимо наступного.
— Я хотів зробити це в кінці літа, але раз так, гадаю, зараз саме час, — швидко мовив Міша, підвівся й побіг у бік свого двору. Обернувшись через плече, він гукнув нам:
— Зачекайте тут, я зараз повернуся!
Я здивовано глянула на Діму, не розуміючи, що щойно сталося і куди той так похапцем побіг. Той лише мовив:
— Не дивися так на мене. Я не знаю, що тому диваку прийшло в голову. Пішли на гойдалки.
Так ми й просиділи на гойдалках, граючи в різні ігри, які Діма, схоже, вигадував на ходу. Я й справді не вірю, що є такі ігри: хто швидше розкачається, хто далі стрибне. Але я була йому вдячна за те, що він намагався мене якось відволікти.
Насправді я не мала бажання казати хлопцям, що поїду. Можливо, це егоїстично з мого боку, але я не хотіла, щоб вони сумували так само, як і я. Та й ми не зможемо зустрітися до наступного літа. Тим паче, що до цього моменту залишалося все менше й менше часу.
— Ну, нарешті! — вирвав мене з думок голос Діми.
Прослідкувавши за його поглядом, я помітила Мішу, який уже був майже біля нас.
— Агов, ти куди бігав? — запитав Діма, поки друг, спершись руками на коліна, відсапувався.
Коли він вирівняв дихання, то повернувся до мене, пропустивши запитання повз вуха. Він кілька секунд мовчав, переступаючи з ноги на ногу й тримаючи руки за спиною.
— Це... ну... тобі.
Він простягнув мені пакунок — обережно загорнутий у рожевий папір прямокутник. Взявши згорток, я підняла погляд на нього. Його очі сяяли.
— Мені? Але за що?
— Просто розгорни — і зрозумієш.
Я бережно розгорнула подарунок. Спочатку показалися кілька золотих літер. Я нетерпляче розгорнула його повністю. 
Я навіть не одразу прочитала назву.
Просто дивилася на обкладинку, боячись, що зараз кліпну — і вона зникне.
— Це…
Голос застряг десь у горлі.
На обкладинці золотими літерами сяяла назва. Спереду був зображений могутній дракон, позаду височіли гори, а над ними мерехтіло зоряне небо.
Він мав рацію — я зрозуміла. Це була друга книга із серії про драконів. Першу я прочитала кілька тижнів тому, а коли дочитала, то проторохтіла хлопцям і батькам усі вуха, як сильно вона мені сподобалася. Я хотіла купити другу частину вже наступного дня після того, як закінчила читати, проте не змогла знайти її в магазині.
Я здивовано підняла на нього погляд.
— Не дивись так, — пробурмотів він, чухаючи потилицю. — Я просто... випадково побачив її.
Діма пирхнув.
— Випадково? Та ти три магазини обійшов!
Не сказавши ні слова, я міцно обійняла Мішу.
— Це найкращий подарунок, — прошепотіла я. — Я її нікому не позичатиму.
— Сонце, що це? — запитав тато, коли я розглядала нову книгу, сидячи на задньому сидінні автомобіля, поки ми прямували додому.
Піднявши її, щоб він міг глянути в дзеркало, я помітила, як мама здивовано повернулася до мене.
— Лін, я не пам'ятаю, щоб у твоїй бібліотеці була така книга, — стурбовано мовила вона.
— А тепер є! — обійнявши книгу, гордо мовила я. — Це мені Міша подарував сьогодні.
— Це ж друга частина з тієї серії про драконів, що тобі сподобалася, і ми декілька днів слухали від тебе про неї та шукали в усіх можливих магазинах?
— Тааак! А він її знайшов! Уявляєте?
Батьки з усмішкою переглянулися.
— Уявляємо, сонце, уявляємо.
Мої пальці ковзнули до кулона на шиї. Я постійно носила його. Для мене це був ніби символ нашої дружби. Та й те фото — одне з наших найулюбленіших.
— «Поряд не завжди, але в серці назавжди?» — запитала мама, мабуть, помітивши, як я пальцями перебираю сердечко.
— Саме так. Назавжди.
Чесно, я вже й не пам'ятаю, хто саме сказав цю фразу вперше. Проте саме вона стала головною в нашій дружбі. Ми настільки часто її повторювали, що вона має повне право бути поруч із цим фото.
Саме ця фраза найкраще описує нашу дружбу. Так, можливо, ми не спілкуємося дев'ять місяців, проте кожне літо проводимо разом. І через це в нас є певні звичаї.
По-перше, «п'ять новин». Коли зустрічаємося, кожен розповідає п'ять найголовніших новин за той час.
По-друге, план на літо. Ми давно зрозуміли, що, якщо хочемо встигнути зробити все, що запланували до кінця літа, то обов'язково потрібно його мати, бо інакше нічого путнього не вийде.
Отак ми й проводили літо за літом, день за днем. До сьогодні...