Розділ 1

 Ліна
— Гей, хлопці, зачекайте! — крикнула Ліна, наздоганяючи Мішу з Дімою.
Діти бігали на майданчику, сміючись і весело проводячи час. Вони жили в тому чудовому періоді життя, коли найбільша проблема — це розбиті коліна. Дитинство.
Міша, Діма і Ліна знали одне одного вже декілька років. Щоліта вони приїжджали до своїх бабусь у село, де їхні будинки стояли по сусідству. 
Літо того року видалося особливо теплим. Сонце яскраво світило над старим двором, де діти проводили майже кожен день. Скрипучі гойдалки, дерев'яна гірка та велика липа біля будинку давно стали частиною їхніх пригод.
— Ліно, не лізь туди, впадеш, — гукнув Міша.
— Я не маленька!
— Ага, тому минулого тижня ми витягували тебе з дерева, — мовив Діма, весело усміхаючись до неї. Він любив із неї пожартувати.
— Ей, я рятувала кошеня! — обурилася Ліна, штовхнувши друга ліктем.
— А, ну так. Тому ми рятували тебе разом із тим котом, — насмішкувато відповів Міша.
Ліна ображено надула губи й демонстративно відвернулася.
— Та не дуйся, малявка, головне, що кота врятували.
— Досить називати мене малявкою! Я не набагато менша за вас!
Міша хитро примружився.
— Малявка... Малявка... Занадто довго.
Він на мить замислився, а тоді широко усміхнувся.
— О! Лявка!
Діма пирснув зі сміху.
— Лявка! Точно! Це навіть смішніше.
— Не смійте! — Ліна сердито тупнула ногою.
— Чому? Лявка звучить класно, — не вгавав Міша.
— Зовсім не класно!
— Значить, вирішено. Ходімо, Лявко, — Міша побіг уперед.
— Я не Лявка!
— Дожени нас, тоді подумаємо, — крикнув Діма.
Ліна побігла за хлопцями, голосно бурмочучи щось собі під ніс. Вона ще не знала, що того дня Міша вигадав прізвисько, яке приклеїться до неї на багато років.
Хлопці лише засміялися. Вони знали, що Ліна ніколи довго не ображається.
Кожне літо було однаковим і водночас зовсім різним. Вони приїжджали до своїх бабусь у маленьке село, де будинки стояли майже поруч. Поки дорослі були зайняті своїми справами, троє дітей зранку до вечора зникали десь на вулиці, повертаючись додому лише тоді, коли їх уже по кілька разів кликали вечеряти.
Батьки Міші й Діми дружили ще зі школи, тому хлопці знали одне одного все життя. Ліна ж приєдналася до їхньої компанії трохи пізніше, але ніхто вже не пам'ятав, коли саме вона стала її невіддільною частиною.
Міша майже завжди брав усе під свій контроль. Якщо хтось ліз на дерево — він першим перевіряв, чи не зламається гілка. Якщо вони йшли до озера — рахував, чи всі поруч. Із цього Діма постійно сміявся, що Міша народився дорослим.
Сам Діма був повною його протилежністю. Він міг вигадати гру буквально з нічого, пожартувати навіть тоді, коли нікому було не смішно, а якщо десь ставало надто тихо — майже напевно це означало, що він уже задумав якусь чергову витівку.
А Ліна... Ліна завжди бігла попереду, навіть якщо не знала, куди саме. Вона могла вилізти на найвище дерево, полізти рятувати бездомне кошеня чи годину переконувати хлопців у своїй правоті, навіть коли сама розуміла, що помиляється.
Вони були зовсім різними. Можливо, саме тому й були такими хорошими друзями.

— Сонечку, ми маємо поговорити, — мовила мама, переглядаючись із батьком за вечерею, поки Ліна їла пасту. — У нас із батьком виникли проблеми на роботі, і ми маємо повернутися завтра в місто. Нас попросили вийти з відпустки раніше, щоб ми вже в понеділок були на роботі.
— Завтра? Але ще ж навіть не кінець літа, ще кілька тижнів?
— Так, доню, але ми нічого не можемо вдіяти, — сумно мовив батько. Йому теж подобалося тут.
— А може... може, — мовила я, намагаючись хоч щось придумати, — може, ви можете залишити мене з бабусею, а потім приїхати? — з надією в очах я подивилася на батьків.
— Ми б дуже так хотіли, — сумно мовила мама. — Повір, ми дуже не хочемо забирати тебе від друзів. Але в нашій фірмі дуже великі проблеми, і ми маємо працювати навіть на вихідних.
— А з ким я тоді буду? Я не хочу ще три тижні сидіти вдома сама...
— Ти будеш з бабусею Олею. Вона тебе ще збере до школи, тобі ж цього року йти в перший клас.
Точно. Я ж ще навіть не готова до школи. Я так хотіла щось гарненьке, а ще хотіла вибрати це з мамою, а не з маминою мамою. Бабуся Оля класна, вона мене любить і з нею весело, проте я так хотіла з мамою. Через її роботу ми й так проводимо часу мало, а тепер я ще й без друзів...
— А коли саме ми їдемо завтра?
— Десь в обід. У тебе буде ще пів дня з хлопцями.
Ну, хоча б так. Я гадала, що взагалі не вийду.
— Але, якщо хочеш довше погуляти, то краще зараз збирати речі, і завтра буде більше часу погуляти, — мовив батько.
— Добре, тату.
Доївши, я пішла збирати речі. Все ж таки мені хотілося більше часу провести разом з Мішею і Дімою.
Зібрані речі стояли біля дверей. Єдине, що залишилося, — маленький срібний кулончик-книжечка у вигляді серця, який я тримала у руках. Його Міша подарував мені минулого літа. Ми тоді з Дімою гадали, що він не приїде, бо приїхав пізніше, ніж зазвичай. А він відпочивав на морі з батьками й привіз нам такі подаруночки: мені — кулончик, а Дімі — браслет.
Відкривши його, на мене дивилися три дурнувато усміхнені обличчя, а на іншій половинці — незграбно нашкрябаний напис: «Поряд не завжди, але в серці назавжди». Хотілося вірити, що так буде завжди.