Розділ 10

Я завмерла та налякано подивилася на Ігоря, а тоді побачила, що розлючена мама прямує до нас. Чорт! Як вона взагалі дізналася, що мене нема в кімнаті. Я важко закрила очі, бо зрозуміла, що зараз буде скандал.
— Діано, що ти тут робиш в такій годині? — крикнула мама, а коли побачила мою сукню, то здивовано ахнула. — Це що за вигляд? Не можу повірити!
— Мамо, поговоримо краще в будинку. — я з надією подивилася на неї, бо мені стало соромно перед Ігорем.
— Говорити? З тобою? — вона підійшла ближче до мене. — Я тобі заборонила виходити кудись без мого дозволу, а ти вдягнулась в казна-що, втекла з дому та ще й обіймаєшся тут з хлопцями.
— Будь ласка, — тихо сказала я, — Перестань.
— А ви знаєте, молодий чоловіче, що вона ще неповнолітня? — мама сердито подивилася на Ігоря, а він кивнув головою.
— Ми просто друзі. — втрутилась я та роздратовано закотила очі.
— Ти забула, що було останній раз, коли ти бачилась з таким "просто другом"? — закричала мама, а я ледь не почала плакати від сорому. Як вона взагалі так може?
— Я дуже добре розумію ваше хвилювання за свою доньку, — почав говорити Ігор, а я трохи здивовано глянула на нього, — але ви несправедливі до неї. Цей ваш контроль переходить будь-які межі нормального. Насправді, Діна — чудова дівчина, і ви могли б пишатися такою донькою.
— Пишатися? Нею? — мама просто засміялася йому в обличчя. — Скажи мені, а як багато ти про неї знаєш?
— Я знаю рівно стільки, скільки мені дозволяє Діана. Якщо вона чогось не розповіла, то значить, що вона просто не хоче. Мені неважливо, що було колись, бо я встиг дізнатися її справжню. Я щасливий, що у мене є такий друг, а ви повинні радіти, що у вас така донька. — Ігор беззаперечно захищав мене перед мамою, а мене це справді вразило. Тільки оце слово "друг" боляче відбилося у моєму серці. Напевно, так буде завжди.
— Нічого не хочу знати! І взагалі, щоб я більше не бачила тебе поряд з ним! — голосно закричала мама. — Я забороняю тобі спілкуватися з моєю донькою.
— Це вже занадто! — сердито сказала я та похитала головою. — Ти не маєш права так зі мною чинити!
— Маю, і буду! — вона спрямувала свій погляд на Ігоря. — Я надіюся, що ти мене зрозумів.
— Ви жахлива матір. — не посоромився сказати Ігор. — Тож не дивуйтеся, якщо ніколи не почуєте від неї слів любові. Ви мали стати для неї підтримкою та подругою, а стали катом, що закрив її наче в клітці. Усе має свої межі, але у вас я бачу їх нема взагалі. Сподіваюся, що Діана врятується від вашого контролю, або знайде того, хто їй допоможе в цьому.
— Не можу більше цього слухати. — роздратовано сказала мама та боляче схопила мене за руку. — Тобі я вже все сказала, а ти, — вона подивилася на Ігоря, який виглядав надто впевненим, — забирайся геть звідси, і щоб я більше тебе тут не бачила.
Мені просто було соромно дивитися йому в очі, адже мама так принизила мене перед ним.
— Безсоромна! — сказала вона, коли затягнула мене в мою кімнату. — Де ти взагалі лазиш?
— Оля попросила мене сходити з нею на вечірку. — почала говорити я. — Я знала, що ти не відпустиш мене, тому вирішила втекти. Так вийшло, що вона багато випила, а я якраз зустріла Ігоря. От він і погодився нам допомогти. Він відвіз її додому, а потім мене провів. Ну а я в знак подяки вирішила його обійняти.
— Я думала, що ти спиш у своїй кімнаті, але як же я здивувалася, коли тебе тут не побачила!
— Ти ж ніколи не заходила до мене, тож чому раптом вирішила?
— Яка різниця? Я зайшла, а тебе ніде не було! Намагалася до тебе додзвонитися, але телефон вимкнений. Ну а потім я виглянула у вікно і побачила, що ти з хлопцем та ще й у такому вигляді! Діано, чим ти взагалі думала?
— Мамо, перестань! Ти надто сильно мене контролюєш! — крикнула я та почала плакати. — Мені набридли ці твої постійні обмеження, і я просто більше так не можу.
— А чим тобі погано? Чим? Ти живеш у хорошому будинку, одягнена, не голодна, а ще й не одна! У тебе все є, то що тобі не подобається?
— Свободи в мене нема, ясно? У мене нема підтримки, і я ніколи не відчувала її від тебе.
— Не говори дурниць. — обурилась мама, а я лише гірко засміялася.
— Ти ж ніколи мене любила. — я ображено подивилася на мене. — Подивись, ти ж Максу більше дозволяєш всього, ніж мені. Чому? Хіба не я твоя рідна донька? Чому ти полюбила чужу дитину більше за свою рідну?
— Я бачу, що ти вже взагалі з глузду з'їхала. — вона похитала головою та підійшла до дверей. — З тим хлопцем ти більше не будеш спілкуватися, а цю сукню завтра ж викинеш у смітник.
— Не викину. — заперечила я. — Це подарунок Кіри.
— Мені байдуже, бо цього ти більше не одягнеш. — вона сердито відчинила двері. — І якщо ти думаєш, що до цього часу я була суворою, то дуже сильно помиляєшся. Тепер мій контроль буде ще жорсткішим.
Вона пішла геть, а я просто не витримала та розплакалася. Як же мені це все набридло. Я так сильно хочу втекти кудись, щоб просто забути про це все. І невже я тепер не буду спілкуватися з Ігорем? Напевно, він подумає, що я така ж божевільна, як і моя мама, і зі мною взагалі не варто спілкуватися.
Наступного ранку я не розмовляла з мамою, бо вирішила, що тепер просто уникатиму її. Мені навіть не хотілося й слова мовити до неї, бо так сильно вона була мені огидна. Я сиділа в кімнаті та писала домашнє завдання на понеділок. Дивно, але мама ще з першого класу привчила мене робити все у суботу. Ігор все ж продовжував мені писати, і це мене неабияк тішило. Вже в обід я почула, що до мене хтось телефонує. Я роздратовано фиркнула, коли побачила, що це Оля, а потім все-таки прийняла дзвінок.
— Алло. — невдоволено сказала я.
— Як мені погано. — почула я важкий голос дівчини. — Чому я думала, що випивка — це класно?
— Я взагалі-то дуже сильно зла на тебе! — буркнула я та відклала ручку.
— Ну ми ж не були довго. — ледь вимовила дівчина. — А я зовсім нічого не пам'ятаю.
— Так я тобі нагадаю! Точніше, розповім все. — сердито сказала я та піднялася зі стільця. — Спочатку ти напилася, а потім пішла танцювати. Мені стало нудно, і коли я повернулася з вбиральні, то тебе вже ніде не було. Ти хоч розумієш, як я хвилювалася? Скільки я разів намагалася до тебе зателефонувати, а все марно, лише телефон розрядила. Добре, що хоч зустріла Ігоря. Ти сиділа на вулиці на бетоні взагалі в неадекватному стані. Женя намагався тобі допомогти, але він так сильно розгубився та це і не дивно. Я сама навіть уявлення не мала, що робити.
— Ну так все ж обійшлося. — протягнула вона, а я лише важко видихнула. Для неї може все й обійшлося, а от мені добряче влетіло від матері.
— Твої батьки, що сказали?
— Мама трохи покричала зранку, а тато лише посміявся. Сказав, що у всіх таке буває, але краще, щоб я не повторювала. Та я і не буду більше, бо голова болить страшно. А ти як додому дійшла? Все нормально?
— Так, добралася добре. І я дуже вражена, що ти ще згадала про мене.
— Ді, ну перестань! Не ображайся на мене. Я ж не знала, що так сп'янію.
— Треба було хоча б подумати трохи. І мене образило не так це, як те, що ти вирішила мене використати.
— Що ти таке кажеш? — обурилась дівчина, а я вирішила взагалі висказати їй все.
— Ти ж навмисно це все зробила. Попросила піти з тобою на вечірку, бо батьки тебе б саму не впустили. Тим більше, якби дізналися, що це в клубі. Захотіла побачитися з Женею, от і попросила мене піти з тобою, правда? Та ще й сказала мені вдягнути коротку сукню, щоб біля входу питань було менше. Мені просто дивно, що ти це все так спланувала. І от якби тобі не було погано, а ти б пішла кудись з хлопцем, то що б тоді робила я?
— Ну я б точно тебе не залишила, Ді. Ну не ображайся, будь ласка.
— Ох, і ще одне. Мама все-таки спіймала мене, тому тепер у мене домашній режим до кінця навчального року. — просто сказала я, а насправді хотілося плакати.
— Ти жартуєш?
— Ні. Тому ми з тобою тепер точно нікуди не підемо, тож шукай собі іншу подругу, яка б ходила з тобою на вечірки.
— Але ж я дружу з тобою не через вечірки. І взагалі мені якось соромно, що так вийшло. Вибач, я зовсім не подумала про тебе.
— Я подумаю.
Я збила дзвінок та подивилася у вікно. Тепер у мене будуть лише ці стіни.
Насправді життя було просто жахливим. Мама контролювала кожен мій крок. Оля постійно намагалася вибачитися, але згодом я все-таки пробачила їй. Тільки мене дуже напружувала та ситуація, що я постійно сиджу вдома. Якщо кудись виходила, то лише з батьками. Навіть з Даною та Кірою я могла бачитися лише у себе, а коли вони запрошували мене в гості, то я просто відмовлялася. Не можу ж сказати, що в мене строгий домашній режим. Ввечері втекти з дому я не могла, а наше переписування з Ігорем поступово почало зменшуватися. То в мене школа, то в нього навчання. Більше як два місяці ми спілкувалися лише телефон, а я бачила його всього декілька разів. І то навіть не могла підійти, бо збоку стояла мама та свердлила його поглядом. А потім він взагалі поїхав на практику в Німеччину на цілих пів року, тож наше спілкування скоротилося до мінімуму. Якось дні за навчанням проходили дуже швидко, але від цього було не менш сумно. Я завжди мріяла втекти, а мама ясно дала мені зрозуміти, що навчатися я буду в місцевому університеті на економічному факультеті. Оля ж буде вступати до іншого куточка нашої країни на філологію. Спеціальність, про яку я завжди мріяла. У неї там є квартира бабусі, тому не дивно, що батьки дозволили їй жити самостійно. Після того випадку вона вже не пила, та і стала вже менш егоїстичною. Вона декілька разів намагалася вмовити мене поїхати з нею, але я щоразу відмовлялася. По-перше, мені не дозволила б мама, а по-друге, скоро має повернутися Ігор, а я вже так сильно скучила за ним. Я відчуваю, що закохана в нього дуже сильно, тож думаю, що він прийме мої почуття.
Випускний вечір — це особлива подія для кожного одинадцятикласника, але не для мене. Я дуже сильно хотіла закінчити цю школу та втекти, але це святкування вважала справді непотрібним. І це дійсно було так, хоча мені й подобалась ця смарагдова довга сукня із золотим поясом та красива зачіска з золотистим віночком. Мені зробили досить темний макіяж, а підбори додали росту та витонченості. Мені подобалось так значно більше, ніж в тих скромних речах, які змушувала мене одягати мама. Спочатку була урочиста лінійка, на якій дарували грамоти та золоті медалі. Одна все ж таки була у мене на шиї. Потім всі поїхали в ресторан, а я побула там декілька годин, а тоді ми з батьками повернулися додому.
Я глянула на годинник. Ще навіть нема першої години ночі, а я вже вдома. Мама вже вклала Макса та, напевно, теж лягла спати. Останнім часом вона не заходить до мене перевіряти, адже встигла все дізнатися про Ігоря. Як і те, що він зараз за кордоном. Вона трохи здивувалася, коли дізналася, кого саме він син, але все одно не дозволила нам спілкуватися особисто.
Я сиділа в себе на ліжку та дивилася в екран телефона. Думала, що може варто написати йому, але ж він сам за цілий день не надіслав мені жодного повідомлення. Раптом я почула якийсь дивний звук в себе під вікном і навіть трохи налякалася. Та згодом я зрозуміла, що хтось намагається пробратися до мене в кімнату. Звуки кроків по драбині хоч і були тихими, але доволі чутними. Я підійшла ближче до дверей та навіть захотіла закричати, але коли помітила голову Ігоря, то просто завмерла в здивуванні.
— Привіт. — привітався він та переліз через вікно у мою кімнату.
— Що ти тут робиш? — здивовано спитала я. — Ти ж мав бути в Німеччині.
— Я прилетів сьогодні зранку, а тобі захотів зробити сюрприз. — він широко усміхнувся, а я не довго думаючи підбігла до нього та обійняла. Як же я сильно скучила за ним.
— Звідки ти знав, що я вдома? — спитала я та подивилася на нього. Він як завжди виглядав просто та звичайно, але ці його очі дуже притягували, наче володіли якоюсь магнетичною силою.
— Ну взагалі я гуляв з Арчі, але коли підійшов до твого будинку, то побачив, що в тебе в кімнаті світло. Ну і вирішив перевірити.
— А якби це тут сиділа мама?
— Прикинувся б злодієм і втік. — відповів він, а я тихо засміялася.
— Тобі варто піти, бо вона все-таки може зайти сюди.
— Далі тебе так контролює?
— Ще гірше. — відповіла я та сумно усміхнулася. — Я вже ж скоро в університеті буду, то може щось і зміниться. Не буде ж вона постійно тримати мене під замком.
— У мене є для тебе подарунок з Німеччини.
— І ти кажеш, що просто йшов гуляти з Арчі, — я підозріло подивилася на нього, — але дивним чином прихопив подаруночок для мене.
— Я просто завбачливий. Дивись, — він витягнув з кишені своєї кофти якусь маленьку коробочку, а потім простягнув мені невеличкий кулончик. — Знаю, що ти любиш там всякі камінці та мінерали. От я і купив тобі цей кулон.
— Дякую. — прошепотіла я та взяла його в руку.
— Це амазоніт. — сказав він, а я подивилася на красивий камінь кольору бірюзи.
— Дарує спокій, розсіює негативну енергію та закликає удачу. — мовила я та подивилася на цей кулончик. — Мені так подобається.
— Я радий. — усміхнувся хлопець, а я подивилася на нього.
З'явилося якесь напруження і я подумала, що варто це зробити. Я поклала кулончик на ліжко та взяла Ігоря за руку. Він трохи нахмурився, але нічого не сказав мені. Ну а тоді я підійшла ближче до нього. Не знаю чим я думала, але мені так захотілося зізнатися йому. Тож я встала навшпиньки та поцілувала його. Один момент, а відчуття такі надзвичайні, що хотілося в них тонути. Він не відповідав мені, а наче завмер від здивування. Ну а я ж просто насолоджувалася теплом його губ та тими метеликами, яким ніяк не сидиться. Я відчула його руку на своїй талії, і здавалося, що ось-ось він відповість мені, але натомість хлопець різко відсторонився.
— Що ти робиш, Діано? — він відійшов на декілька кроків, а я відчула образу. — Ми ж лише друзі.
— Ми ніколи не були лише друзями, ясно? Бо в мене завжди були почуття до тебе. Я думала, що з часом вони охолонуть, але з кожним днем я закохувалась в тебе ще сильніше.
— Ти собі щось придумала, накрутила у своїй голові. Я ж ніколи навіть не давав тобі ніяких надій. — він просто похитав головою та підійшов до вікна.
— Ми не вибираємо в кого закохатися! — сказала я, а він навіть не глянув на мене.
— Ти ще така маленька, а думаєш, що розумієш щось в коханні.
— Перестань...
— Діано, не знаю, що ти собі придумала, але між нами нічого не може бути. — категорично сказав він, а я ледь стримувалась, щоб не заплакати.
— Чому? — спитала я.
— По-перше, ти ще неповнолітня. По-друге, тобі зараз треба думати зовсім не про кохання.
— А по-третє? — я глянула на нього, а він вже був однією ногою, щоб втекти.
— По-третє, — він подивився мені в очі та важко видихнув, — я тебе не кохаю. Ти для мене лише друг, і нічого більшого.
— Ясно.
— Я не хочу, щоб через твою закоханість була зруйнована наша дружба.
Він просто пішов геть, а я почала плакати. Невже він справді думав, що я буду його другом після цього? Я підійшла до свого комп'ютера та зробила вчинок, про який ніколи не буду шкодувати — подала заяву на вступ до університету, в якому буде навчатися Оля. Вже за два тижні я дізналася, що вступила туди на бюджет. І тепер так легко я втечу звідси. Якомога далі від контролю мами та від цього невзаємного кохання.