Розділ 8

Хлопець потягнув мене в сторону якогось лісу, а мені навіть не хотілося його слухати. Я чомусь відчувала страшенну образу, а ще мене злить така його дивна поведінка. Чому це я маю бути його другом? Так, ми раніше часто переписувалися і мені подобалося спілкуватися з ним, але ж він сам відштовхнув мене. Дивний якийсь, ще й піцу приніс. Він зупинився на якійсь галявині під великим деревом. Хлопець зняв свою спортивну кофту та постелив її на траву, а потім просто сів. Я продовжувала стояти й дивитися на нього, не знаючи, що робити.
— Сідай. — сказав Ігор та показав своєю рукою на невеличке місце поруч з ним.
— Швидко кажи, що ти хотів, і я піду геть. Не хочу тут стирчати. — я подивилася на нього та склала руки на грудях.
— Ти можеш просто сісти? — спитав він та важко видихнув. — Будь ласка.
— Гаразд. — я все ж підійшла ближче та сіла поруч з ним. Літні ночі не були такими теплими, тож я рада, що взяла ще кофту.
— Бери, бо зараз буде холодна. — Ігор відкрив коробку з піцою, і мені в ніс вдарив неймовірний аромат. Він взяв собі шматок та почав його їсти, а я ж просто спостерігала і злилася.
— Ти закликав мене сюди, щоб поїсти? — спитала я, примруживши очі.
— В тебе сьогодні день народження. — відповів хлопець та знизав плечима. — І Кіра обмовилась, що ти його раніше ніколи не святкувала.
— Нічого не можна їй довірити. — тихо буркнула я.
— Ну і я вирішив, що варто це змінити. — він усміхнувся мені, а я вже майже забула про свою образу. — Хіба буває щось краще за піцу?
— Тобі пощастило, що я люблю поїсти. — відповіла я та все-таки взяла собі шматочок. Ну хіба можна встояти, коли ще й такий приємний аромат?
— Знаєш, мені тут завжди подобалось. — згодом сказав він, коли ми сиділи й дивилися на небо, жуючи піцу. — Я вже давно сюди приходжу і ти перша, кому я показав це місце.
— Мені подобається тут, так спокійно. — відповіла я та закрила очі. — Можна забути про всі проблеми, непорозуміння та просто помріяти.
— В мене такі ж відчуття.
— Може ти вже скажеш нарешті, чому хочеш, щоб я була тобі другом? Ти ж навіть не спілкувався стільки часу зі мною та і сказав, що я маленька, і мені варто дивитися мультики.
— Я не казав мультики. — заперечив хлопець.
— Ти казав діснеївські фільми. — нахмурилась я, а він лише засміявся.
— Ну це ж зовсім різні речі. Мультики дивляться діти, а фільми про різних принцес і все в тому стилі — підлітки. — пояснив хлопець. — Тобі ж лише сьогодні виповнилося шістнадцять.
— Ну і що? Ще трішки і я буду повнолітня.
— Ти завжди будеш для мене маленькою. — тихо сказав Ігор та подивився у небо, про щось роздумуючи. — Взагалі моє майбутнє повністю розплановане батьками. Я завжди повинен був бути кращим в школі, добре вчитися, потім здобути професію, яку вони мені обрали та перейняти бізнес батька. Я постійно старався слухати їх, але мені просто це набридло. Ну а в тобі я знайшов щось подібне, і мені приємно було з тобою спілкуватися. Ти чимось нагадуєш мені самого себе, але я не хотів тебе образити, справді.
— А твоя дівчина? — спитала я та опустила голову.
— Ти про Аліну? — хлопець подивився на мене, а я лише кивнула. — Ну це була просто симпатія, але більш як два дні я не зміг її витримати.
— А в тебе були колись серйозні стосунки? — спитала я та сильніше закуталась у свою кофту.
— Не знаю, на скільки це серйозні стосунки, але у школі в мене була дівчина, яку я справді кохав. — він легенько усміхнувся, згадуючи про щось. — Ми були друзями з дитинства, але зустрічатися почали вже у старшій школі. Та вона поїхала, навіть нічого не сказавши мені. Їй тоді було стільки ж, скільки тобі зараз. Я інколи згадую про неї, але після того в мене ще багато дівчат було.
— Цікаво. — просто сказала я, бо навіть не знала, як реагувати. Можливо, у нього справді все ще є почуття до тієї дівчини, а він просто не може її забути.
— Ну то що, будеш моїм другом? — спитав він та пильно подивився на мене.
— Буду, але якщо ти ще раз скажеш, що я маленька, то я не говоритиму з тобою — пригрозила йому я, а він лише засміявся.
— Добре, не буду.
Ми просто сиділи та говорили про все на світі. Насправді, мені було дуже приємно спілкуватися з ним. Я розумію, що ця моя закоханість невзаємна, і навряд чи він схоче колись бути зі мною, але мене тішить просто те, що він поруч. Можливо, з часом ця дружба переросте у щось значно більше, а поки я буду йому просто подругою.
— Знаєш, а я ж так і не привітав тебе з днем народження. — він витягнув з кишені якусь маленьку коробочку. — Два місяці тому в сестри було свято, і я обирав їй подарунок, а коли побачив цей браслет, то просто не зміг не купити його для тебе. Просто якось не було можливості віддати. Тож, вітаю тебе з днем народження.
— Ох, дякую. — вражено сказала я та взяла у руку коробочку. Я відкрила її та побачила невеличкий срібний браслет з маленькими підвісками у вигляді сонця. — Такий гарний, що у мене просто нема слів.
— Радий, що тобі сподобалось. — він широко усміхнувся та піднявся, а тоді простягнув мені руку. — Ходімо, я проведу тебе додому.
— Тепер треба потрапити в будинок так, щоб мама не помітила. — сказала я та теж піднялася.
— Щось придумаємо.
За нашими розмовами я навіть не помітила, як ми зупинилися біля мого будинку. Я глянула на Ігоря та усміхнулася йому. Все-таки мені сподобалося святкувати своє день народження, і тепер я сподіваюся, що буду робити це кожного року.
— Дякую тобі дуже. — тихо сказала йому я та легенько усміхнулася.
— Я радий, що ти не ображаєшся на мене.
— Ну гаразд, я вже піду.
— Бувай, Діано.
Я кивнула йому, та обійнявши себе руками попрямувала додому. Дурна усмішка не сходила з мого обличчя, адже хлопець подарував мені браслет. Мені ще ніхто такого не робив і це так приємно. Раптом я почула якийсь дивний звук, коли підходила до своїх воріт. Це звучало так, наче хтось плаче. Я навіть трохи налякалася, але коли неподалік побачила дівчину з білявим волоссям, що сиділа на бетоні та плакала, то все зрозуміла.
— Щось сталося? — спитала я та зупинилася біля Ані.
— Що ти тут робиш? — дівчина підняла на мене свої заплакані очі.
— А що, хочеш розповісти моїй мамі про мене? Сказати, що я вночі кудись ходжу? Можеш говорити, бо мені далеко чхати на ту дурню, що ти верзеш. Ти хоч знаєш, що моя мама заборонила мені спілкуватися з іншими через твою тупу брехню? — сердито сказала я, а вона просто похитала головою.
— Я була ображена. — відповіла вона та глянула на мене. — Мені набридло, що мама постійно порівнює мене з тобою. От і захотіла довести, що ти насправді не така, якою здаєшся.
— Яким чином? Зруйнувавши мені життя? Ти й так знаєш про мої непорозуміння з мамою, і про мої проблеми теж. Це було дуже низько з твоєї сторони.
— Вибач... Просто Антон... Він... — щось незрозуміле бурмотіла дівчина, а потім взагалі почала сильно плакати.
— Щось сталося? — спитала я та присіла біля неї.
— Я... Я...вагітна.
— Що? — здивовано спитала я та подивилася на неї. — Від Антона?
— Н-не знаю. — відповіла вона, а я просто скривилася від огиди.
— Як це не знаєш, Аню? Як ти взагалі про таке не подумала?
— Півтора місяця тому ми з ним посварилися, і я була з іншими хлопцями. — вона поклала руки собі на голову та почала ще голосніше плакати. — Що тепер буде? Якщо мама дізнається, то мені кінець.
— Аню, все налагодиться. — я сіла біля неї та поклала свою руку їй на спину. — Можливо, вона зрозуміє тебе.
— Я навіть боюся уявити, що вона мені зробить.
— Навіть не знаю, що тобі сказати. — я важко видихнула, бо мені стало її шкода. Хоча я і розумію, що вона сама винна.
— Я ще можу зробити аборт. — швидко сказала дівчина, а тоді різко вирівнялася. — Термін ще малий, тому я ще можу зробити все так, щоб мама не дізналася.
— Ти зараз жартуєш? Це ж твоя дитина! Хіба так можна? — спитала я та здивовано подивилася на неї.
— А що по-твоєму я маю робити? Ясна річ, що Антон не прийме це, а моє майбутнє просто зруйноване.
— Ти повинна відповідати за свої вчинки. В тому, що ти зараз у такій ситуації, винна лише ти. Так, я теж раніше зробила не одну помилку, але, може, це твій шанс щось зрозуміти. Звісно, що вибір за тобою, але я до останнього сподіваюся, що ти залишиш цю дитину.
— Мама не зрозуміє мене, про вступ до університету можна забути, тато взагалі буде мене соромитись. Кому я тепер потрібна? — вона подивилася на мене з такою надією, яку я не могла зрозуміти, а також болем.
— Своїй дитині. — відповіла я та піднялася. — Ти будеш потрібна своїй дитині. А зараз йди додому і добре про все подумай. Нема чого сидіти тут та плакати.
— Гаразд. — вона витерла свої сльози та піднялася, а тоді обійняла мене. Від здивування я завмерла на декілька хвилин, а вона просто плакала у мене на плечі. — Дякую тобі.
Вона відійшла від мене, та навіть не дивлячись у мою сторону пішла до себе. Я ж залишилася здивовано стояти та дивиться їй вслід.
На щастя, мама вже спала та не помітила, коли я повернулася. Тож, я з легкістю потрапила до себе в кімнату.
Якось кожен день пролітав швидко та непомітно. Ми з Ігорем постійно обмінювалися повідомлення, і здається, мама почала щось підозрювати. Аня ще досі не повідомила батькам про свою вагітність, хоча вже і пройшло понад два місяці. В школі всі вчителі лише те і роблять, що розповідають, як важливо добре підготуватися до ЗНО. Через це мама стала ще більше контролювати мене. На її думку, я повинна лише ходити до школи та робити все по дому. Мені навіть не можна нікуди піти, бо вона завжди говорить, щоб я сиділа та готувалася до майбутнього вступу, адже я повинна стати дипломованим економістом. В нашій сім'ї все ж з'явилося поповнення у вигляді десятирічного хлопчика. Максим і справді виявився чудовою дитиною, і я вже до нього звикла, але дуже часто помічаю, що мама його любить значно більше, ніж мене. Ну а це справді боляче, адже я її рідна дитина, а вона мене чомусь не сприймає. Я писала черговий конспект зі світової літератури, коли помітила, що до мене телефонує Оля. Дівчина перевелася до нашої школи два місяці тому, але вже здобула прихильність однокласників та вчителів. Насправді дивно, що вона почала більше спілкуватися зі мною, ніж з іншими, але я була дуже рада, що вже і в школі у мене з'явилася подруга. До того ж, вона була значно кращою за Аню.
— Алло! — відповіла я.
— Привіт, Ді! — сказала дівчина, а я усміхнулася, бо вона мене завжди так називала. — Ти вже написала конспект?
— Дописую. Ще залишилось написати лише два речення. А що таке?
— Пам'ятаєш я казала тобі за вечірку...— почала говорити дівчина, а я лише закотила очі.
— Ні, і ще раз ні. — категорично відповіла я.
— Ну, будь ласка, ходімо зі мною! Я ж тільки приїхала сюди й ще нікого не знаю.
— В тебе вже є багато друзів тут.
— Ну але я хочу з тобою. Ти ж тепер моя найкраща подруга.
— Я звичайно рада, що ти вважаєш мене своєю найкращою подругою, але хіба в мене є перед тобою якісь обов'язки?
— Ді, будь ласка. Я не піду без тебе, а мені страшенно хочеться. — почала просити подруга, а я лише важко видихнула.
— Мене мама не впустить. — просто відповіла я.
— Ну ти ж можеш вийти так, щоб вона не помітила.
— Перестань.
— Чому? На ті свої зустрічі зі своїм "другом" Ігорем ти ходиш, а зі мною не хочеш.
— Ну гаразд. — сказала я та закотила очі. — Я піду, але за однієї умови.
— Якої?
— Ми йдемо всього лише на декілька годин, і ти не залишаєш мене саму.
— Гаразд, але у мене теж є умова.
— Хм, і яка ж?
— Ти вдягаєш коротку сукню.
— По руках. — погодилась я.
— Супер! — радісно крикнула дівчина.
Я підійшла до шафи та витягнула зелену сукню, яку мені подарувала Кіра. Щось мені зовсім не хотілося нікуди йти, але якщо я вкотре відмовлю їй, то скоро у мене не буде подруги.