Розділ 7

Мама сказала правду й ось вже два місяці я навіть нікуди не виходжу. Я сиджу в кімнаті, інколи гуляю містом, чи ходжу за покупками. За цей час я жодного разу не була в компанії Кіри чи Дани. З Анею ми взагалі не спілкувалися, а Ігор повністю перестав мені писати. Я справді відчувала себе самотньою, адже ті розмови з Кірою телефоном не рятують мене. Мені страшенно нудно і бракує звичайної дружби, але нічого не вдієш, адже так сказала мама. Її контроль починає переходити усі межі нормального, але, на щастя, вона хоча б не забороняє мені користуватися телефоном, і не слідкує за моїм особистим життям в соцмережах. Серпень був для мене особливим місяцем, адже я народилася саме в цей час. Можливо, тому я і важко переношу холод, бо мені завжди бракує тепла. Я сиділа у своїй кімнаті та дивилася у вікно. Напевно, для кожного день народження — це приємне та веселе свято, а у мене воно, як звичайний день. Зранку мама привітала мене та подарувала зелений кардиган на дрібних ґудзиках, який більше б пасував їй, аніж мені. Це завжди було так. Ми ніколи не святкували моє день народження. Не було такого, що я б запросила багато друзів, а вона всі принесли б мені різні подарунки. І байдуже, що деякі з них були б точно непотрібними, але це ж так приємно, коли тебе просто хтось вітає. Звісно, у мене були подруги, але привітання завжди обмежувалося простим дзвінком.
— Діано, ходімо допоможеш мені з вечерею. — сказала мама, коли зайшла до мене в кімнату.
— Гаразд. — погодилась я та пішла з нею на кухню.
Мені подобалося готувати, тому я залюбки взялася за цю роботу. Година пролетіла непомітно, і я навіть змогла відволіктися від своїх думок. Та мама чомусь була не такою спокійною. Вона кидала на мене неоднозначні та знервовані погляди.
— Що відбувається? — спитала я, коли вже не могла цього терпіти.
— В мене є для тебе новина, але я не знаю як ти відреагуєш на це. — почала вона, а я допитливо глянула на неї. — Ну я ще досить молода, але ні я, ні Олексій не маємо бажання проходити весь етап з дітьми від самого народження. Діано, ми прийняли рішення всиновити дитину.
— О, це добре. Я не проти. — сказала я після декількох хвилин мовчання.
— От і чудово! — вона усміхнулася та продовжила готувати. — Ми декілька днів тому їхали в один дитячий будинок і побачили там такого красивого хлопчика. Йому зараз вже десять років. Не знаю чому, але і мені, і Олексієві він так сильно запав у душу. Такий милий хороший, але з характером.
Вона розповідала мені про нього таким радісним тоном, що я була здивована. Це напевно вперше я задумалась, що може я і ніколи не була їй бажаною донькою. Я відчула навіть якусь образу. Звісно, я не проти, якщо у мене з'явиться брат, але я боюся, що його будуть більше любити. Смішно, правда? Вона вже його любить, і я розумію це лише по її розмові, але от чи любила вона колись мене?
Мене засмутила не так ця новина, як реакція мами. Напевно, вона раділа, що у неї нарешті з'явиться ще одна дитина. Дядько Олексій вже повинен був повернутися з роботи, тому ми почали розкладати все на стіл. Вже через п'ятнадцять хвилин я почула якийсь шум в коридорі, але не дала цьому особливого значення. Дядько Олексій зайшов на кухню з якимось пакетом.
— Мені тут одна пташечка нашепотіла, що в однієї красуні сьогодні день народження. — сказав він та поставив торт на стіл, а мені простягнув пакунок.
— Ох, дякую. — вражено відповіла я та усміхнулась йому. — Це так неочікувано.
— Знаю, але це ще не всі сюрпризи. — чоловік обійняв мене, а я міцно притулилася до нього, відчуваючи якесь рідне тепло.
Мама ніколи не розповідала мені про тата, бо завжди вважала, що цю тему не варто підіймати. Та от я думаю, що маю повне право знати правду, і байдуже, що вона може бути зовсім неприємною. Через деякий час я зрозуміла, про який саме сюрприз він говорив, адже потім на вечерю прийшли ще Кіра та Дана. Схоже, мама теж не знала про це, але вона навіть не виглядала роздратованою. Напевно, раділа, що скоро у неї з'явиться інша дитина. Дівчата теж принесли мені подарунки, але це було так незвично. Я не могла стримати своєї радості, адже у мене ще ніколи раніше такого не було. Ми сиділи за столом та просто спілкувалися, їли торт і пили вино. Мама навіть мені на честь свята дозволила випити трішки.
— От якби тато нам не сказав, то ми б навіть не знали, що в тебе сьогодні день народження. — дорікнула мені Кіра, коли ми сиділи у моїй кімнаті.
— Вона по-твоєму мала дзвонити до тебе зранку та казати, що у неї свято? — Дана невдоволено подивилася на свою сестру.
— Ні, але звідки я про це могла дізнатися? Добре, що нам тато сказав і ми все ж привітали, а якби ні, то Діана б образилась на нас.
— Я б точно не образилась, бо насправді ніколи раніше не святкувала день народження. — відповіла я та слабо усміхнулася.
— Як це не святкувала? — здивувалась Дана.
— Ось так. — я знизала плечима. — Завжди то грошей бракувало, то у мами не було часу, то я вже навіть не хотіла. Тому це вперше я святкую своє день народження.
— В нас у сім'ї так заведено. Що б не було, але ми завжди святкуємо всі свята. — відповіла Кіра та лягла собі на моє ліжко. — І це дуже круто, адже таким чином ми забуваємо про проблеми.
— Ну моя мама має свою думку, якій я поки не смію перечити. — тихо сказала я та відвела погляд.
— А де твій тато? — раптом спитала Кіра, а я помітно напружилась. — Якщо не хочеш говорити, то не кажи. Просто ти ніколи навіть про нього не згадувала.
— Я і сама не знаю. Мама нічого не розповідала мені про нього.
— Так, досить про сумне! — раптом сказала Дана. — Пропоную нам усім піти до мене, щоб подивитися фільм.
— Чудова ідея! — скрикнула Кіра та піднялася з ліжка. — Зараз тільки Данилові скажу.
Вона взяла телефон та вийшла з моєї кімнати, а я ж залишилась з Даною.
— Діано, ти йдеш з нами. — заговорила вона до мене.
— Ох, я не зможу. Я б хотіла, але у мене є інші плани. — відповіла я та відвела погляд.
— Що з тобою відбувається? За останні два місяці ти тільки те і робиш, що відмовляєшся від будь-яких зустрічей в нашій компанії. — дівчина пильно подивилася на мене. — Це все через Ігоря?
— Ні! До чого тут він взагалі? — спитала я та нахмурилась.
— Можеш заперечувати скільки хочеш, але я вже давно помітила, що він тобі небайдужий.
— Це так помітно?
— Просто я колись теж так дивилася на Влада. — вона підійшла до мене. — Ігор дуже хороший хлопець, але в нього є своя думка щодо тебе. Скоріш за все, він думає свідомо, і можливо навіть помічає, що подобається тобі.
— Яка тепер різниця? Він зараз зайнятий, а я його навіть не приваблюю як дівчина. — я подивилася у вікно та склала руки на грудях. — Я розумію, що в нас досить велика різниця у віці, але я ніколи не думала, що невзаємне кохання — це так боляче.
— Можливо тобі це лише здається? — вона легенько усміхнулася мені.
— Здається що?
— Що це невзаємно. Можливо, він просто боїться.
— Не знаю, але я все одно відчуваю образу.
— То ти не підеш сьогодні до нас? — спитала Дана та уважно глянула на мене своїми карими очима.
— Ні, і це не через Ігоря. — я подивилася на двері, а тоді нахилилася ближче до дівчини. — Тільки нехай про цю розмову не знає Кіра. Вона йому зараз буде мозок виносити своїми запитаннями.
— Гаразд, не скажу їй. — Дана усміхнулася та обійняла мене. — Ще раз з днем народження. Ну і якщо тобі раптом цікаво, то Ігор з Аліною були разом всього лише декілька днів.
— Мені це не цікаво. — буркнула я та знову спрямувала свій погляд у вікно.
Кіра зі всіх сил намагалася мене вмовити піти з ними, але я категорично відмовилася. Якщо я хочу, щоб мої почуття зникли, то єдиний вихід — просто не бачити його. Ну а вже скоро почнеться навчання і я буду хвилюватися лише за іспити. Я допомогла мамі зібрати все зі столу, а потім вирішила розглянути подарунки. Дядько Олексій подарував красиву підвіску, яка мені дуже сильно сподобалась. Я одразу вдягнула її собі на шию та підійшла до дзеркала. Дуже сильно любила я різні прикраси, але рідко щось таке носила. Невеличкий камінчик у формі сердечка висів на срібному ланцюжку. Я витягнула з пакета, який мені принесла Кіра красиву зелену сукню, яка була дуже гарною, але надто короткою. Важко зітхнувши, я повісила її в шафу, адже знала, що мама ніколи не дозволить мені її одягнути. Ну а Дана подарувала мені рожеву піжаму з котиками, а я вкотре переконалася, що вони з Кірою такі різні.
Щоб якось покращити вечір, я вирішила ввімкнути собі якусь комедію. Я лягла на ліжко та поклала на коліна ноутбук. Фільм був досить смішним, тож я навіть не помітила, як пролетіла година. Та мене від думок перервав якийсь стук у вікно. Воно було у мене злегка відчинене і я повільно вилізла з-під покривала та підійшла до нього. На вулиці було досить темно, а ці дивні звуки мене завжди лякали. Я повністю відчинила вікно та виглянула на вулицю. І як же я здивувалася, коли помітила під вікном Ігоря. Він махнув мені рукою та усміхнувся. Я ж деякий час стояла в ступорі, а потім взагалі розізлилася.
— Що ти тут робиш? — сердито спитала я з надією, що ніхто не почує.
— Прийшов привітати тебе з днем народження. — просто відповів він.
— Навіщо? Йди геть! — я збиралася зачинити вікно, але мене зупинив його голос.
— Я просто не хочу, щоб ти на мене ображалася. І якщо чесно, то я дуже сильно скучив за нашими повідомленнями.
— Що ти хочеш від мене? — тихо спитала я. — А якщо тебе зараз хтось помітить?
— Я приніс піцу. — він показав на квадратну коробку в його руці. — Нам варто поговорити. Будь ласка, Діано.
— Гаразд. Я спробую зараз якось вибратися з дому. — тихо сказала я та зачинила вікно.
Як же мене це розізлило! Не розумію, що йому взагалі потрібно? Він ще більше заплутує мене своїми вчинками. Навіть якщо він розуміє, що небайдужий мені, то навіщо тоді проявляє будь-яку увагу? Я швидко вдягнула джинси та накинула по футболці спортивну кофту. Ще однією проблемою було вибратися з дому. На годиннику вже була одинадцята вечора, то сподіваюся, що мама зараз у своїй спальні. Хоча вона часто полюбляє сидіти в такий час на кухні.
Того разу мені справді пощастило, бо її ніде не було видно, тож я з легкістю добралася до вхідних дверей. Я легенько перекрутила ключ в замку, щоб було максимально тихо та вибігла на вулицю.
Ігор вже стояв біля воріт, тож я впевнено підійшла до нього.
— Навіщо ти прийшов? — прямо спитала я та склала руки на грудях.
— Хочу попросити вибачення, що образив тебе тоді, а ще хочу привітати тебе з днем народження. — відповів він та уважно подивився на мене.
— Я не ображаюся, а за привітання дякую. — різко сказала я та відійшла на декілька кроків. — Я можу бути вільна?
— Ні, не можеш. — трохи роздратовано сказав Ігор. — Ми ж можемо бути друзями.
— Ти хочеш, щоб я стала тобі другом? — здивовано спитала я та нахмурилась.
— Так. — просто відповів він.
— В тебе ж є друзі, а ще кохана дівчина.
— По-перше, дівчини у мене наразі нема.
— А по-друге? — я подивилася на нього, примруживши очі.
— Мені потрібна дружба саме з тобою. — просто відповів він, а я ледь не засміялася.
— Нічого не розумію. Правда, я взагалі тебе не розумію!
— Я можу все пояснити.
— Гаразд, я слухаю.
— Не тут. — він міцно взяв мене за руку, а я від здивування аж здригнулася. — Я хочу тобі дещо показати.
Він різко потягнув мене кудись, а я просто йшла за ним, бо мені треба нарешті з цим розібратися.