Розділ 4

Я швидко бігла додому, але з'явився якийсь страх за Аню. І що мені зараз сказати її матері? А якщо з нею щось сталося? Я ж буду себе звинувачувати. І навіщо я тільки погодилась піти на ту вечірку? Сиділа б собі зараз вдома і не хвилювалася, а тепер невідомо, що я маю говорити. Я забігла в наш будинок та помітила, що жінки сидять за столиком на терасі.
— Добрий день. — тихо привіталась я до старшої копії Ані.
— Привіт, Діано. — жінка оглянула мене з ніг до голови, а я все ще важко дихала. — Ну то де моя донька?
— Я... Я не знаю. — почала розгублено говорити я.
— Ну ти ж з нею була на вечірці. — вона подивилася на мене своїми яскравими блакитними очима.
— Т-т-так. Ми пішли разом, але мені потрібно було раніше повернутися додому, тож я пішла, а вона ще залишилась. — відповіла я та опустила голову.
— І вона не ночувала у вас? — жінка суворо подивилася на мене, а мені стало якось дивно. На її обличчі не було ні крапельки хвилювання за дочку.
— Н-ні. — тихо сказала я.
— А вона мала в нас ночувати? — спитала моя мама та нахмурилась.
— Я вчора ввечері подзвонила до Ані, а вона сказала мені, що залишиться у вас на ніч. Звісно я це прийняла добре, адже ми з вами такі близькі сусіди, але вона не повернулася. — жінка невдоволено похитала головою. — Мені страшно віддавати її в університет. Я їй надто багато дозволяла, а тепер вона вилазить мені на голову. Постійно десь гуляє, не слухає, інколи повертається додому п'яна. Мені це вже набридло.
— Ох, добре, що моя Діанка не така. — сказала моя мама. — То може нам варто знайти Аню?
— Знаєш, вона напевно знову десь сидить з друзями, але невже так складно повідомити? — жінка спрямувала свій прискіпливий погляд на мене. — Напевно, треба було мені теж обмежувати її, забороняти все, контролювати. Була б зараз така слухняна, як твоя Діана. А ще може б не робила різних дурниць, бо невідомо, де вона і з ким свої ночі проводить.
— Так, я серйозно взялася за виховання своєї доньки, тому вона в мене зараз така хороша. — моя мама натягнуто усміхнулася, а я навіть скривилася від цієї фальші.
— Вона ще така юна і навіть не здогадується, що можуть робити на таких вечірках. А якби їй хтось наркотики підсипав, а потім би отак просто познущався, то що б тоді? Та це ж такий сором! — продовжила говорити жінка, а перед моїми очима наче сплив той момент. — Після такого таким дівчатам тільки одна дорога.
— Так, так. — моя мама похитала головою, удаючи, що зараз говорять про якусь повію, а не про її дочку. — Жахлива ситуація.
— Та ці дівчата самі ж винні. Хіба їх змушує хтось? Цей світ просто деградує, і я кожного дня дивуюся, коли читаю новини. Суцільний жах! —жінка показово скривилася та надпила з кружки каву, яку їй принесла моя мати. — Але це також залежить від сім'ї. Є ж різні діти нижчих рівнів, і я завжди казала Ані оминати таких десятою дорогою. Потім же з них виростають різні злочинці...
— Знаєте, — почала я, бо не змогла стриматись, — мене дивує, що ви рівняєте людей по класах. Мамо, а чому ти не скажеш, що ми теж бідні? І завжди були, поки не переїхали сюди! Скажи, як ми ледь тягнули, коли ділили один шматок хліба! Чи може розкажи, як ти отримала спадок від свого батька, і накупила мені кучу речей, а потім сюрприз! — я розвела руками, а мама різко піднялася. — Донька ж виявилася, як ці дівчатка, про яких ви щойно говорили! Та тільки знаєте що? Ми не винні, що так сильно довіряємо людям, а вони нас використовують. Не винні, що кожен бачить лише гроші, а та жага отримати більше так засліплює, що їм далеко начхати на чужу честь...
— Закрий свій рот! — мама підійшла впритул до мене та боляче взяла мене вище ліктя.
Вона потягнула мене у вітальню, а потім просто штовхнула так, що я ледь не впала.
— Дурепа! Що ти робиш? Ти мало мене осоромила, мало? — мама так голосно кричала, а я ледь стримувалась, щоб не заплакати. — Яка ж ти невдячна! Я зробила все, щоб про твій вчинок ніхто не дізнався, а ти так легко...
— Так легко що? — крикнула я та підійшла до неї. — Не дала себе образити цій жінці? А ти... Як ти можеш бути такою лицеміркою! Невже так швидко забула, як нам жилось раніше?
— Не забула! Я просто не хочу згадувати про те жахливе минуле.
— А нічого не вдієш. — я знизала плечима та відчула, що по щоці потекла перша сльоза. — Це твоє минуле, і воно завжди буде переслідувати тебе, але не варто дозволяти їй зневажати інших, тому що ти теж колись була такою.
— Йди в кімнату! Зараз же! — голосно крикнула мама, а я лише гірко усміхнулася та пішла до себе.
Я важко видихнула та сіла на ліжко. Сльози самі текли з очей, а я просто не встигала їх витирати. Якось надто образливо було мені слухати її слова. Ніби її донька краща... Я ж лише закохалася і повірила йому, а він використав мене. Ще й так жорстоко. Можливо, я не так важко це прийняла, адже нічого не пам'ятаю взагалі, але це не привід принижувати слабших. Ще й Аня добряче підставила, а я ніяк не можу знайти собі місця, бо хвилююся, поки її матуся сидить у нас і п'є каву. Як можна бути такою спокійною? Здогадуюсь, що це вже не вперше. Я лягла на ліжко та подивилася на білу стелю. Чомусь ці всі думки так мучили мене, що мені нічого не хотілося. Я мріяла втекти звідси й збудувати нове життя, сповнене любові. Чи можна мріяти про кохання? Усі, здається, хочуть відвідати якісь країни, піднятися на найвищі вершини, або просто стати відомим, але чи мріє хтось про кохання? Напевно, саме мене можна віднести до таких людей, бо я всього лише хочу бути щасливою. Від моїх думок мене перервав звук вхідного повідомлення на моєму телефоні. Я подивилася на екран та усмішка мимовільно з'явилася на обличчі, коли я помітила, хто саме написав мені.
«З тобою все добре? Ти так зникла.» — прочитала я повідомлення від Ігоря.
«Все добре. Треба було терміново повернутися додому.» — швидко відписала я.
«Шкода, бо мені не було з ким грати в бадмінтон. » — я одразу ж засміялася, прочитавши це повідомлення, а потім написала йому:
«Ну я не сильний гравець, але...»
«Сподіваюся, що ми ще зіграємо з тобою в не одну гру))»
Від цих слів якесь дивне відчуття з'явилося всередині, а на обличчі засяяла справжня усмішка. Цікаво, а може в нас справді буде колись більш серйозна гра, ніж бадмінтон?
Якимось чином, переписуючись з Ігорем весь свій вільний час, я навіть не помічала як проходить день. Він завжди цікавився навіть такими дрібничками, як "що я роблю?" і "чи я поїла?". Ну хіба це не мило? Напевно, саме такі його вчинки й ввели мене в оману, змусили думати, що наші почуття взаємні.
Ну а ми ж з мамою поводилися так, наче ніякої сварки не було. Вона знову грала роль турботливої матері, а я покірно слухалася. Цілий день прибирала в будинку, бо моя мати була схиблена на чистоті. Я підспівувала музиці, коли мила одне з вікон на терасі. Ненавиджу це робити, але нічого не вдієш, адже мама так сказала. Поки вона годинами щось готує на кухні, я все вимиваю до блиску, але все одно їй щось не сподобається.
— Діано, ти ще тут не витерла. — сказала мені вона, коли роздивлялася одне з вікон.
— Я вже там мила. — відповіла я та продовжила знову терти ганчіркою, але тепер ще дужче.
— Підійди сюди! — трохи суворо мовила мама, а я лише закотила очі та встала біля неї. Вона показала своїм пальцем на ледь помітну пляму та подивилася на мене. — То оце ти так помила?
— Зараз витру. — тихо буркнула я.
— Скільки можна? Ти вже доросла дівчина, то чому я повинна кожен раз тобі вказувати на ці промахи. Невже не можна хоч раз зробити все добре? — сердито сказала мама, а я лише голосно фиркнула та кинула ганчірку.
— Досить! Я зараз витру. Не треба мені постійно вказувати.
— Ти подивися на неї! Характер вона свій мені показує. — мама прискіпливо подивилася на мене. — Краще б подумала про свою поведінку.
— Знаєш, — я швидко зняла з рук гумові рукавиці та кинула їх на землю, — мені набридло те, що ти постійно чимось не задоволена, що ти завжди шукаєш спосіб мене принизити. Я вже так не можу, і з мене досить!
Я вибігла геть з будинку та пішла в невідому сторону. Мені було байдуже, що вже скоро стемніє, але я хотіла просто побути сама. Як же сильно мені це все набридло! Ну чому вона ніколи не бачить того, чого я хочу? Чому змушує коритися їй та виконувати всі її забаганки? Я ж не рабиня, а рідна донька. Охопивши себе руками, я прогулювалася вуличками нашого міста, поки не зайшла в парк. Там я вже сіла собі на лавочку та понурила голову. Сльози на очах так і просилися на волю, а я ж стримувалась зі всіх сил. Я міцно стиснула свої кулаки, бо знала, що залишилось ще трішечки. Наступного року я закінчу одинадцятий клас, а потім поїду в інше місто вчитися. Байдуже, що мама захоче, щоб я була тут. Мені набридло їй коритися, і я нарешті зроблю те, чого бажаю всім серцем — втечу. Згодом я помітила, що до мене підбігло щось коричневе. Від несподіванки захотілося закричати, але я заспокоїлась, коли помітила, що це — Арчі. Значить, Ігор десь поряд. Якось на обличчі мимовільно з'явилася усмішка, коли я побачила його.
— Ох, він напевно в тебе закохався. — сказав хлопець та сів поруч. — Знаєш, Арчі переважно не любить чужих, а ти йому чимось сподобалась.
— Просто я — особлива. — вирішила пожартувати я, щоб не виказати свого депресивного стану.
— І скромна теж. — усміхнувся Ігор та подивився на мене. На вулиці було вже темно, але яскраве світло ліхтарів віддавало легким блиском в його очах. — Чому ти тут? Вже пізно.
— Вирішила прогулятися. — я знизала плечима. — Не хотілося вдома сидіти.
— Щось сталося? — він уважно глянув на мене, а я міцно зчепила руки в замок.
— Невеличкі непорозуміння з мамою. — відповіла я та гірко усміхнулася. — Вона надто сильно керує мною та моїм життя, а я просто хочу свободи. Мені набридли ці обмеження, ці постійні вказівки та ці прискіпливі погляди. Знаєш, інколи вона любить образити мене чи просто накричати ні за що. Я люблю її, напевно...— я важко видихнула та навіть не помітила, що почала плакати. — Але жодного разу я не відчула від неї ніякої підтримки. Так, в минулому я вчинила помилку, але це не привід мене зневажати, бо я ж, як-не-як, але її донька.
— Тихо, ти чого? — спитав він та обійняв мене однією рукою, а я ж поклала свою голову йому на плече. — Заспокойся, Діано. Я впевнений, що скоро ви порозумієтеся. Тим більше, в тебе зараз такий вік.
— Який вік? — тихо спитала я, глянувши на нього великими очима.
— Підлітковий. Ти ж ще така маленька, і нічого не розумієш. — він по-дружньому усміхнувся мені, а моє серце стиснулося від невідомого мені болю.
— Я вже доросла. — заперечила я.
— Ходімо, я проведу тебе додому. Негоже тобі ходити так пізно по різних парках. — він піднявся та взяв повідець.
— Гаразд. — тихо сказала я та витерла свої сльози.
Я все ж пішла з ним, але тепер я ще більше засмутилася, бо здається, що моє кохання невзаємне. Я ж для нього лише маленька дівчинка-підліток, а він, сам того не знаючи, стає для мене всім...