Розділ 2

Ми їхали з Ігорем в його автомобілі, а мені було чомусь так незручно, що я намагалася навіть не дивитися на нього. Він увімкнув якусь музику, яка була просто жахливою і я скривилася від цих гучних криків.
— Не подобається? — спитав він та подивився на мене.
— Ні. — просто відповіла я.
— Ну нічого не вдієш, прийдеться тобі терпіти, бо я слухаю лише метал.
Я важко видихнула та подивилася на годину. Я вже запізнилася на десять хвилин, а що буде, якщо мама вирішить подзвонити до Ані? Вона ж точно дізнається, що я не ходила в кіно.
— Чому ти так хвилюєшся? — раптом спитав Ігор, а я чомусь напружилась. — Постійно дивишся на годину в телефоні.
— Просто я вже десять хвилин тому мала бути вдома. — тихо відповіла я, але він, здається, не почув, тому зробив музику тихіше. — Я о десятій годині мала бути вдома.
— В тебе якийсь такий домашній режим? — він пильно подивився на мене, а потім спрямував свій погляд на дорогу. — Скільки тобі років?
— П'ятнадцять.
— Ну тоді ясно. Напевно, батьки просто хвилюються за тебе. Думаю, що тобі нічого не скажуть, якщо ти трішечки запізнишся. Тим більше, вже через п'ять хвилин ми будемо на місці.
— Ти просто ще мою маму не знаєш. В неї все завжди має бути ідеально, а я ж маю слухняною донечкою. — трохи обурено сказала я.
— Але ти не така. Зразу помітив, що ти щось приховуєш.
— Нічого я не приховую.
— Просто не показуєш себе справжню. — зауважив Ігор, а мене чомусь це розізлило.
— Це і є я справжня! — трохи роздратовано сказала я. — Скромна, тиха, сором'язлива! Така, що ніколи ні з ким не спілкується та яку ніхто не сприймає. І ти сам бачив, що мене вкотре використали.
— Ти сама це дозволила... — почав говорити він.
— Я дозволила? — крикнула я та сердито подивилася на нього. — Та я просто хотіла мати подругу! Хотіла бути комусь потрібною, щоб хтось зрозумів та полюбив мене, а не використовував. Ти нічого не знаєш! І я не збираюся слухати твої нотації!
На щастя, хлопець зупинився неподалік від мого будинку, а я просто вилетіла з автомобіля, навіть не подякувавши. Як же сильно він мене розізлив!
Мені чомусь дуже пощастило, і мама нічого не сказала на те, що я повернулася пізніше. Вона лише подивилася на мене та продовжила пити свій чай. Я побігла до себе в спальню та почала знервовано ходити по кімнаті. Не розумію, чому він так сильно розізлив мене. Можливо, він дійсно має рацію, і це я сама дозволила вкотре так вчинити зі мною. Та я нічого не можу вдіяти з тим, що так сильно довіряю людям. Завжди кажу собі, що спочатку має пройти час, щоб повірити незнайомцям, але ніколи не дотримуюсь цього правила.
Зимові канікули пройшли дуже швидко і згодом у нашому будинку з'явилася Кіра. У неї зараз якісь проблеми, і Олексій привіз її сюди. З однієї сторони я розуміла її, а з іншої — мені ще досі було образливо. Тож я просто уникала дівчину, але це було недовго. Вона вирішила сама помиритися, і навіть попросила у мене вибачення. Я не змогла довго злитись на неї, адже її характер мені дуже подобався. Мені хотілося бути схожою на неї, але це неможливо, бо ми зовсім різні. Я ніколи не буду такою сміливою, впертою та наполегливою, як вона. Кіра завжди цінує свою думку, а я ж просто слухаю та виконую побажання матері. За весь цей час я бачила Ігоря лише один раз. Це було на святкуванні дня народження друга дядька Олексія, і ми навіть не говорили, хоча і стояли доволі близько. Дивно, але я знову ніяковіла у його присутності.
Якось все йшло одноманітно і нецікаво, але згодом я почала задумуватися про вибір професії. Один рік мого навчання пролетів швидко, але дуже нудно для мене. Я нікуди не ходила та і цей образ "сірої мишки" мені набрид. Я ж зовсім не така...
— Ти повинна піти зі мною на цю вечірку. — сказала Аня, коли ми сиділи в моїй кімнаті.
— Ти ж знаєш, що мама мені не дозволить. — я приречено подивилася на неї.
— А якщо я її попрошу?
— Сумніваюся, що тобі це вдасться.
— Ну, Діано, це ж буде лише проста вечірка в перший день літа. Ніхто не каже, щоб ти там випивала чи знайомилась з якимись хлопцями. Ми можемо просто побути там деякий час, а тоді повернемось додому. — вона з благанням подивилася на мене, а я лише важко видихнула.
— Знайди собі когось іншого, з ким зможеш піти, бо я справді не обіцяю тобі. — я слабо усміхнулася їй та подивилася у вікно. Так, погода була неймовірна, а ще сонце світило так ясно, що хотілося весь вільний час проводити на вулиці.
— Ти ж знаєш, що мені нема з ким піти. Ну, будь ласка.
— Гаразд, я спитаю в мами, але дуже сильно сумніваюся, що вона мене відпустить.
— Ура! Ти — найкраща! — вона почала стрибати, а тоді обійняла мене. — Все, я тоді побігла до себе. Треба ж підготуватися.
Вона вилетіла з моєї кімнати, а я лише встигла помітити її біляві кучері. Було страшно розмовляти з мамою, але мені здається, що я теж хочу піти на цю вечірку. Я так довго не ходила нікуди, не спілкувалася з людьми, не відчувала тих веселощів, що мені справді захотілося цього всього.
Я зайшла на кухню, де мама готувала вечерю та сіла на один зі стільців. Чомусь страшно було починати розмову, але я все ж наважилась.
— Мамо, тут Аня попросила, щоб я пішла з нею на одну вечірку. — почала говорити я.
— Ти не підеш. — коротко і ясно сказала мама.
— Вона не має з ким піти, а я б теж хотіла і...
— Діано, ти забула, що було останній раз, коли ти пішла на вечірку?
— Не забула! Ти мені постійно про це нагадуєш, але я вже не маленька, і все прекрасно розумію.
— Я сказала, що ти не підеш нікуди. — вона сердито подивилася на мене.
— Мамо, будь ласка. Я обіцяю тобі, що не буду нічого пити, не буду ні з ким знайомитись, і швидко повернусь додому. — тихо сказала я, а вона наче почала щось обдумувати.
— Добре, я дозволю тобі, але ніяких коротких суконь і макіяжу. — вона відвернулася та продовжила готувати. — І щоб рівно в одинадцятій була вдома.
— Гаразд.
Я легенько усміхнулася та побігла до себе в кімнату. Мені так хотілося виглядати гарно, але я не могла, тому просто вдягнула світлі джинси та білу сорочку. Вечірка починається о дев'ятій, тому у мене буде менш як дві годин часу, але мені й цього достатньо. Взувшись у звичайні кеди, я вибігла на вулицю та побачила неподалік Аню. Вона виглядала зовсім не так, як я. У дівчини була коротка червона сукня, а своє від природи кучеряве волосся вона випрямила.
— Я так рада, що ти йдеш зі мною! — сказала дівчина та повела мене в якусь сторону.
— Але я в одинадцятій вже повинна бути вдома.
— Добре, без проблем.
Ми йшли досить довго та ще і якимись дивними вуличками, яких я не знала. Нарешті ми зупинилися біля якогось великого будинку. Йти сюди нам довелося більше ніж пів години, тому часу тепер у нас залишилось ще менше. Ми зайшли всередину, а мені стало так ніяково та незручно. Особливо, коли я помічала дівчат в надто відвертих нарядах та хлопців, які біля них крутилися. На щастя, мій вигляд зовсім не підходить для такого заходу, тому до мене явно ніхто не буде чіплятися. Аня одразу ж взяла собі щось випити та почала танцювати. Я ж поки відмовилась від таких веселощів, тому просто спостерігала за всіма. Людей не було багато, адже всі, напевно, збираються значно пізніше.
— Я відійду на декілька хвилин. — голосно сказала вона мені крізь гучну музику. — Привітаюсь зі своїми однокласниками.
— Гаразд. — я кивнула, а дівчина зникла в натовпі людей.
Мені було надто нудно та ще й незручно. Вже пройшло більше ніж пів години відтоді, як Аня пішла до своїх однокласників, а вона так і не згадала про мене. Я вирішила прогулятися подвір'ям, тому вийшла на вулицю. Людей значно побільшало, а я собі просто підійшла до басейну та подивилася кудись вдалину. Напевно, все-таки не варто було сюди приходити, бо це все стало для мене зовсім чужим. Я вкотре подивилася на годину та помітила, що це вже пів на одинадцяту. Нам би вже варто було прямувати додому, але Аня так і не з'явилася. Я вже і телефонувала їй, і писала, але вона чомусь не відповідає. Це мене навіть страшенно розізлило, адже я попереджала її, що мені потрібно бути вдома раніше.
Я все ж зайшла всередину, щоб пошукати дівчину, але людей було так багато, що це здавалося мені чимось неможливим. Музика була такою гучною, що мені аж голова розболілася. Якийсь хлопець захотів познайомитись, але я навіть нічого не сказала йому, просто пройшла повз. Неподалік я помітила Юлю — хорошу подругу Ані.
— Привіт. — крикнула їй я та нахилилася ближче, щоб вона почула мене. — Ти не знаєш, де Аня, бо я не можу її ніяк знайти?
— Вона зараз зайнята становленням своїх стосунків. — дівчина кивнула мені в сторону, якоїсь парочки, що цілувалася, а я лише закотила очі.
— Ясно. — роздратовано сказала я та просто пішла геть.
Ніколи більше нікуди не піду з нею. Як же так можна? Хіба подруги так роблять? Я розумію, що їй захотілося якихось стосунків, то нехай би і йшла з ними. Навіщо було мене змушувати йти? Я вже добряче запізнювалась і чомусь була впевнена, що цього разу мама не змовчить. Ще й дорогу добре не пам'ятаю. Я йшла так швидко, але мені було й страшно. На вулиці темно, нікого нема, а ліхтарі ледь світять. За моєю спиною було чутно якісь звуки, але може це мені лише здається? Я пришвидшила свій крок, а страх змусив мене тремтіти, тому я охопила себе руками та впевнено пішла в якусь сторону.
Всі вулички здавалися мені якимись знайомими, але я не могла зрозуміти, якою саме ми йшли. Я простояла декілька хвилин в роздумах, а тоді знову почула якісь кроки. Стало дуже лячно, адже ці звуки були все ближчими. І я не придумала нічого кращого, як тікати. Я бігала так швидко, як могла, постійно оглядаючись назад. Чи це я вже збожеволіла, але мені зі всюди чулися якісь дивні звуки. Раптом з воріт одного будинку вибіг якийсь великий собака, а я голосно скрикнула від страху, коли він зупинився біля мене.
— Ей, Арчі, біжи сюди! — почула я чоловічий голос, але цей пес навіть не думав відступати від мене.
Я ледь не розплакалась від страху, бо завжди боялася собак, а ще й ті страшні звуки. Якийсь чоловічий силует наближався до нас, але в темноті ночі я не могла його розпізнати.
— Арчі, ану дай дівчині спокій. — знову сказав хлопець, а його голос здався мені якимось знайомим. Та вже коли він підійшов, то я взагалі здивувалася, адже це був Ігор. Він присів біля свого собаки та почав гладити його шерсть. — Ну і чого ти так лякаєш дівчину?
Він взяв повідець в руку та піднявся на ноги. Я трохи розгублено витріщалася на нього, а він уважно подивився на мене.
— І звідки ти це так біжиш? — спитав у мене хлопець, а я все ще була якась налякана.
— Я була на вечірці, а тепер повертаюся додому. — тихо сказала я та подивилася на годинник.
— Сама? — Ігор трохи хмуро глянув на мене.
— Моя подруга залишилася з хлопцем, а мені вже треба було додому.
— Ну що, Арчі, проведемо Діану додому? — спитав Ігор у свого собаки, а потім попрямував у сторону мого будинку.
— Не знала, що ти тут живеш. — згодом сказала я.
— Насправді, я рідко тут буваю. Приходжу інколи, щоб погуляти з Арчі, бо Ліза не дуже любить доглядати за ним. А ти чого так швидко з вечірки повертаєшся? Чи мама знову сказала, що ти маєш прийти додому в конкретній годині?
— Того разу в одинадцятій. — я важко видихнула та охопила себе руками. — Інколи вона поводиться зі мною, як з маленькою дитиною.
— Вона просто хвилюється за тебе. — сказав Ігор та усміхнувся.
— Ох, ні. — гірко засміялась я. — Вона боїться, що я знову її осоромлю.
— Що ти маєш на увазі?
— Та так, нічого.
— То виходить, що ти у нас майже випускниця?
— Вже не можу дочекатися закінчення школи, щоб поїхати геть звідси. — сказала я та подивилася на годину. Так, я знову запізнилася.
— Я теж колись так думав, але мені не вдалося втекти звідси.
— А ти хотів втекти?
— Дуже. — він сумно усміхнувся, а я навіть не помітила, що ми зупинилися біля мого будинку. — Але в житті не завжди все буває так, як ми цього хочемо.
— Надіюсь, що мені все ж вдасться поїхати звідси, але моя мама надто складна людина, і я дуже сумніваюсь, що вона так легко мене відпустить.
— В тебе все вийде, от побачиш. Ти хороша дівчина, тож навіть не сумнівайся. Ну а стосунки з матір'ю з часом стануть кращими. — я подивилася в його темні очі та якесь дивне відчуття з'явилося всередині від його усмішки.
— Дякую, за те, що провів мене.
— Та нема за що. Мені було приємно поспілкуватися з тобою.
Якась незручна тиша з'явилася між нами й мені стало чомусь ніяково.
— Ну бувай! — швидко сказала я та побігла до свого будинку, відчуваючи дивне хвилювання. Що ж це таке?
Я тихо зайшла в будинок, але вже на порозі зустрілася з сердитим поглядом матері.
— Вибач, що я запізнилася... — почала говорити я, а вона підійшла впритул до мене.
— Ти обіцяла мені, що не будеш знайомитися з хлопцями, але щойно я бачила, як ти щебетала тут з одним. — я важко закрила очі та розчаровано видихнула. — Хто цей хлопець, Діано?
— Це... Це...