Тимур

Приємний аромат парфумів справив на мене приємне враження. Якби міг, вічно дивився б на її волосся; вітер ніжно розірвав прядки і воно аж виблискувало на сонці.

- Дякую тобі що подзвонила. Не очікував, якщо чесно!

- Пусте! Я... Я хотіла вибачитися... Учора я дещо грубо повелася з тобою... Досі картаю себе за це.

- Що ти? Не вибачайся! Я усе розумію, це мені слід вибачитися...

- Я думала ти не погодишся зустрітися зі мною.

Холодний лимонад був дуже доречним у цю погоду. Сонце пригрівало так сильно, що здавалося наче середина літа. Добре що прохолодний вітерець повертав назад у весну.

- Де Анна? — цікавлюся і за мить шкодую про це. Не хочеться псувати цю дружню атмосферу між нами.

- В садочку була, зараз із нянею вдома. Вона така мила дівчинка!

- Мила... Ти її дуже любиш.

- Ну звісно! Вона — сенс мого життя. Я нікому не дозволю її скривдити. Коли вона плаче — в мене сльози на очі навертаються; коли їй болить — мене болить у десятеро більше.

- Тепер я розумію чому ти така обережна зі мною. Ти боїшся що я можу скривдити твою доньку... Ніколи! Чуєш, мила, я ніколи цього не зроблю. Навпаки, я зроблю усе можливе щоб зробити її щасливою! Я хочу щоб ти пробачила мені.

- Тимуре...

- Елю, я знаю що вона моя донька!

- Годі Тимуре!

- Ні! Скільки б ти не заперечувала, я знаю що Анна — моя! Ти цього не в змозі змінити, правда ж?

- І що тоді? У тебе своя сім'я, ти з дружиною скоро повернетеся у Нідерланди, а нами награєшся і кинеш!

- Так, ти права. Я одружений і живу за кордоном, але лише одне також слово здатне геть усе змінити! Скажи тільки що кохаєш мене!

- Тимуре!

- Тільки скажи що ти пробачила мені і я зроблю для вас усе що потрібно. Я знаю... Знаю що ти так само кохаєш мене, як і я. Прошу, мила, не приховуй це! Не муч нас обох. Я щиро хочу стати гідним тебе і доньки.

- Навіть дружину покинеш?

- Неодмінно! У нас немає сім'ї, ми наче співмешканці, не більше.

- Я так не можу! Я намагаюся зрозуміти тебе, намагаюся тверезо у всьому розібратися, але... Я не можу! Я не довіряю тобі. Мені здається що в будь який момент ти можеш... Пробач... Мій телефон...

Вийняла телефон і відійшла в сторону.

- Слухаю!...

Крадькома я намагаюся стежити за їх емоціями, але на правду геть нічого не розумію. Наповнений людьми парк повен малечі, собачники вигулюють своїх улюбленців, молодь...

Спостерігаю за ними, за їхнім безтурботним і простим на вигляд життя.

- Тимуре! - вигукнула Еля. Її вигляд наполошив мене - мені потрібно йти!

- Чому? Щось сталося?

- Пані Глаша подзвонила. В Ані піднялася висока температура, мені потрібно терміново їхати з нею в лікарню.

В мені наче щось перевернулося і стислося в середині.

- Стій! Елю, я тебе відвезу! У мене машина не далеко.

- Ні, не треба! Я на таксі доберуся.

- Не сперечайся! Ходімо зі мною, кажу!

Не знаю звідки у мене взялося стільки рішучості цей момент. Еля більше не перечила. За десять хвилин ми були уже під її будинком. Вона миттю вибігла з машини як обшпарена, а я кинувся бігти за нею.

Серце калатало так сильно, що здавалося от-от і вистибне з грудей. Відчинивши двері вона помчала в кімнату до доньки, з якої не виходила Глафіра Митрофанівна.

Бідолашне дитя... Побачив її втомлений і слабкий від недуги вигляд і аж в душі щось почало пекти. Біленька, з холодними рученятками окутана ковдрою.

Не гаячи ні секунди я взяв дівчинку на руки. Еля накрила її блідо-рожевим пледом і ми утрьох вибігли з будинку. Я відчував своїм тілом важке дитяче дихання і наче всередині усе розвивалося на частини. Мабуть, це і є та сама батьківська любов...

Рушили в дорогу. У дзеркалі бачу стурбований вигляд коханої, яка не відводила очей від дівчинки, обіймає її, поки та знесилено лежить на руках у матері.

За десяток хвилин ми уже під клінікою. Швидко забираю дівчинку і біжу до входу, навпростець білими коридорами.

Я вперше перелякалася за чиєсь життя. Наче ножем по живому ріжуть. Лікар забрав Аню, а Еля побігла за ним до кабінету.

Топчуся з місця на місце, час ніби зупинився. В поспіхах я не помітив що забув свій телефон в машині.

Відчинилися двері, з кабінету лікаря вийшла перелякана, в сльозах Еля. Її погляд закарбувався в пам'яті на довго. Такі невинні очі, що шукають втіхи бодай когось. Вона без тями кинулася мені в обійми.

- Як вона? Що каже лікар?

- Їй дуже погано. Зараз поставлять крапельницю... Мені так страшно, що якщо х нею щось трапиться?

- Елю, ні! Не думай так! Тут хороші лікарі, от побачиш, Аня одужає.

- Дякую тобі! Ти дуже допоміг, я й не знаю що робила б без тебе... Якщо у тебе є справи... Тобто... Не хочу тебе затримувати.

- Що ти? Які можуть бути справи коли вам погано? Я залишуся тут, з тобою.

- Та ні, справді, не варто! Ти й так багато часу витратив через нас. Мені не зручно!

- Не наполягай! Я залишуся і буду тут стільки скільки потрібно.

- Дякую!

- Ходи, сядь сюди — підводжу Елю до вільного сидіння в коридорі — все, заспокойся. Я поруч, чуєш? Не плач! Я нікуди не поїду.