Розділ 8. Єлизавета

Усе на мить завмерло і наче земля зійшла з під ніг. Було лише чути шум автомобілей за вікном і цокання підборів покоївок у коридорі. Аж холодний протяг просунувся по кімнаті, колишучи на вікнах жалюзі. Наростає напруга і драматичне мовчання, яке так хочеться перервати, але після почутого — зробити це вкрай важко.

- Донька? - врешті решт вичавлюю я.

- Так, донька! На цьому фото ти бачила її матір.

- Але як таке можливо?

- Не вдавай що ти не знаєш! Це через тебе я не знав про це! Перед тим як ми одружилися я зустрічався з дівчиною. Мабуть тобі буде важко це чути, але ми дуже кохали один одного. Ти сама далі знаєш що сталося і я одружився з тобою. Еля... Елеонора не сказала мені що вагітна. Не знаю, не схотіла чи сама не знала.

- Що тепер думаєш робити? — питаюся, лячно чекаю відповіді.

- Не знаю! Не знаю що мені робити! Я дуже хочу виховувати свою дитину та поки це не можливо.

- Чому?

- Бо її мати не підпускає мене до доньки.

- Так а з чого ти взяв що це твоя донька?

- Я впевнений! Мені не треба доказів! Вистачило лише побачити її маленьку родимку на ніжці.

- Але так не можна, Тимуре! А якщо вона е твоя, тоді що? Минуло дуже багато часу.

- Можна! Я впевнений у цьому.

- Ти досі не зрозуміла? Якби ми не одружилися, я б виховував свою доньку, у мене була б щаслива сім'я. Так, добре, годі вже! Я вже сказав занадто багато що могло зачепити тебе, пробач! Збирайся, увечері ми поїдемо додому.

- А ти куди?

- До Бринка. Маю ще деякі справи вирішити. Ти теж не сиди у номері, піди кудись, може з давніми подругами зустрінься. І справді, пробач що усе так вийшло. Я повинен був усе сам розповісти.