Тимур

Знайомий номер у добре знайомому готелі вже не здається таким чужим. Останнім часом буваю тут частіше ніж у дома; та й правду кажучи, хочеться залишатися тут дедалі більше ніж у затишній домівці в Амстердамі.

Вішаю свого піджака на спинку стільця.

- От дідько! – мій одяг, який ще вранці лежав абияк на ліжку, розкидані сорочки і тека з документами зараз охайно складені на фотелю біля вікна – чому у цьому готелі покоївки дозволяють собі лізти в особисті речі гостей?

Мою увагу привертає червона валіза в кутку кімнати. Що це? Я не приїздив сюди з нею. Раптово почав відчувати чиюсь присутність, а згодом і чийсь погляд обпікав мене ззаду. Повертаюся і зустрічаюся поглядами з Єлизаветою, яка стояла в проході.

- Привіт – привіталася вона, а я, як дурень, наче води в рот набрав.

Найбільше здивувала мене не раптова поява дружини, яка застала мене зненацька, а її зовнішній вигляд.

Темно-червоний велюровий халатик, що скидався більше до кардинальського, вкривав її тіло, ховаючи під собою темнішого відтінку пеньюар, що виднівся через край. Зібране волосся спускалося закрученими локонами по плечах.

- П-привіт! – переводжу подих і врешті-решт відповідаю я – чому ти приїхала?

- Приїхала провідати чоловіка. У тебе тут досить гарно…

- Лізо! – Чому ти приїхала? Чому нічого не сказала?

- А я повинна попереджати?

- Так повинна! – не витримую і зриваюся.

- Тимуре, ти мій чоловік ще досі – недовга напружена пауза заряджає напругою атмосферу – Ми розійшлися тоді на досить неприємній ноті і мені здалося що ми почали віддалятися один від одного.

- Ти права! – погоджуюсь я.

- Я подумала, що нам потрібно змінити обстановку. Давай орендуємо тут квартиру на деякий час? Я думаю що це піде нам на користь. Тим паче у цьому місті стільки спогадів.

- Спогадів… Ти права – замислююся на хвилину – тут і справді багато спогадів, саме тому я не можу залишатися тут з тобою.

- Тимуре! Знову твої жарти! Знай, вони зараз геть не доречні!

Якби ж вона розуміла що це був далеко не жарт.

- То як, переїдемо сюди на трохи? – підібралася ближче і огорнула руками мою шию.

- Потрібно добре подумати. Чи це справді потрібно? Тим більше тобі так кортить повертатися назад до Нідерландів. І до батька буде довго добиратися звідси.

- Тимуре, що з тобою? Ти геть на себе не схожий. Тобі потрібно відпочити. Може після повернення додому сплануємо собі відпочинок?

- Відпочинок? На двох? І куди б ти хотіла поїхати?

- У Таїланд.

- У Таїланд? Ми були там торік!

- Так, були...

- Якщо ти так хочеш, то чому б ні.

Я побачив блиск в її очах та й сам не помітив я задивився.

- Чому ти так дивишся?

- Просто. Не пригадую коли востаннє бачив тебе такою усміхненою. Та й може і добре що ти приїхала — посміхнулася і підійшла до мене настільки близько, що я відчув запах її парфумів. Ліза завжди полюбляла ніжні, солодкі аромати. Її дотики змусили моє тіло тремтіти, а потім ще мить і її велюровий халатик сповз на підлогу.

                               ***

Я прокинувся першим. З часом замикається до швидкого підйому, близько сьомої. Швидко приводжу себе в порядок, ходжу ледь не навшпиньках, намагаюся не галасувати.

Хочу швидко вийти з номеру, до того як прокинеться Єлизавета. В планах сьогодні лише робота. Після учорашньої розвомви з Елею настрій геть кепський. Що мені ще зробити щоб порозумітися з нею. Як же я хочу щоб ми виховували нашу донечку разом.

Інтуїтивно, у роздумах беру чашку свіжозвареної кави. Прямую до фотелю щоб насолодитися ранковою кавою і спокоєм. Наближаючись до арм'янця, ненароком перечіпляюся за край килима на підлозі і гарячий напій вмить опиняється на моїй білосніжно чистій  сорочці. Від цього шуму прокинулася Єлизавета. Протерла засипані очі і почала витріщатися на мене, коли я намагався зняти брудний одяг.

- Ти що, глузуєш з мене? — лютую я, сам не знаючи від чого: чи то через зіпсований одяг, чи через тихий регіт дружини.

- Ти такий кумедний.

- Не зли мене! Дядько! Відвезу сьогодні в хімчистку дорогою.

- Ти йдеш? Куди?

- Працювати! Хтось у цій сім'ї повинен заробляти гроші.

- Ну йди - пусто відповіла мені, поправляючи розкуйовджене волосся - коли повернешся?

- Не знаю, постараюся не сидіти до пізна.

- Тимуре?

- Що?

- Коли ми повернемося у Нідерланди?

- Ти знову за своє? - серджуся я.

- Так! В моїх батьків за тиждень ювілей. Я б хотіла щоб ми були усі разом в цей день.

- Лізо, не починай, прошу! Я й так сердитий!

- Ти дуже грубий! - піднялася з постелі, накинула халат — ми ітак тут вже довше ніж повинні бути, а наші стосунки псуються з кожним днем все більше і більше! Ти навіть дозволяєш собі удома не ночувати. Ходиш сердитий. Що з тобою? Ти таким ніколи не був.

- Тому що я багато працюю!

- Справді? І вчора також був весь день на роботі?

- Що? — від почутого аж дух перехопило. Що це за допит мені влаштувала Єлизавета?

- Як ти можеш допитувати мене?

- Почуй мене нарешті! Я знаю що ти свої справи вирішив вже давно! Тебе тут більше нічого не тримає? То чому ми не можемо повернутися?

Я мовчу... Продовжую перебирати одяг, відчуваю що ще трохи і я можу зірватися.

- Чому ти мовчиш? Ти не збираєшся повертатися! — вона нахмурила брови, підійшла і взяла мене за руку — що, Тимуре? Не збираєшся, правда? В тобі навіть немає сміливості мені прямо про це сказати! Он який ти чоловік.

Я кидаю те що залишилося в руках просто на підлогу.

- Що ти хочеш від мене почути? Чи збираюся я повертатися з тобою у Нідерланди? Ні! Не збираюся! Затям собі уже, я туди не повернуся! Мій дім тут!

- Що ти таке кажеш? Як це повернешся?

- Ось так! Не повернусь! Їдь сама якщо так кортить!

- Тобто як це? - замовкла і насуплено дивилася на мене.