Розділ 7. Елеонора

Глафіра Митрофанівна своїм ключем відчиняє квартиру. Із ванної кімнати я чую як відкриваються вхідні двері і як по підлозі дріботять кроки моєї Аннусі. Вона завжди бігла до дверей зустрічати Глафіру, як тільки чула цокання її підборів по тім боці. Тим часом я наношу останні штрихи і поправляю макіяж. Вдивляюся у своє відображення йду до доньки. Беру її на руки, паралельно даю вказівки няні. Малеча зовсім не збирається мене відпускати, а я дивлюся на годинник і розумію що він ось-ось буде уже тут. Переступаючи через себе, змушена йти, хоча ноги геть не слухаються. Найменше зараз я хочу бачитися із ним, але й порушити свого слова теж не можу. Згадую нашу учорашню розмову. Хвилююся через це щоразу, як пригадую його запитання. Він не повинен знати про дочку! Скоріше б уже полетів туди, куди зібрався і не згадував ні про мене, ні про Анну.

Передаю дівчинку Глафірі. Цілую і обіймаю її на прощання і виходжу з дому. Бачу знайоме авто. З острахом підходжу до нього. Тимур виходить з машини, ми вітаємося і він відчиняє мені дверцята. Почуваюся ніяково, не у своїй тарілці і хочеться щоб наша зустріч швидше закінчилася. Минаючи знайомі проспекти і вулиці я бачу як ми виїжджаємо за місто. Рух на дорозі стає все меншим і меншим і з кожною секундою, я відчуваю як ми залишаємось на одинці. Машин на дорогах меншає, видніються позаду краєвиди нашого містечка. Проїхавши кілька кілометрів Тимур повертає на невеличку дорогу, без асфальту, закидану камінням. По боках трава торкається корпусу машини, а позаду, наче піщаною бурею, розсипається дорожній пил, створюючи позаду шлейф із бруду і піска, накриваючи дорогу, як туманом, щебенем.

Ми зупиняємося біля схилу. Тимур відчиняє мені двері, подає руку. Вдихаю на повні груди свіже, далеке від міського, повітря. Відходжу вбік, насолоджуюся красою навколо. Велика ділянка, заповнена зеленою травичкою, яка ніжно лоскоче пальці ніг, дерева, стоять наче зачаровані цим, таким неповторним літом. Тимур бере мене за руку. Від його дотику я відволікаюся і повертаюся до свідомості.

- Ходімо! – каже він і я йду за ним. Не знаю, що впливає на мене зараз, але мені геть не хочеться сперечатися. Ми підходимо все ближче і ближче до краю і коли стоїмо майже перед схилом, перед нами відкривається просто чудовий вид. Дивуюся, що я зовсім не знала про це місце, хоча живу тут зовсім поряд. Краса навколо зачаровує. Зелені краєвиди з висоти здаються такими недосяжними, дарують відчуття свободи і легкості. Хочеться злетіти і панувати тут і зараз, над просторами і широтам краю, у якому маю можливість жити.

- Яка краса! – видаю я, на мить заплющую очі, насолоджуючись легкістю і дотиком. Саме цього мені не вистачало увесь цей час. Відчути себе в моменті і відпустити геть усі думки, перезавантажитись, налаштуватися на хороше – я й гадки не мала що тут є таке красиве місце!

- Можу закластися, що ти зовсім не хотіла сьогодні зустрічатися зі мною – каже він, я проводжу по його обличчю свій погляд.

- Облиш – відповідаю я, намагаюся втекти від розмови і ще трішки розчинятися у красі навколо.

- Давно не бачив тебе такою усміхненою. Востаннє ти готова була мене проковтнути своїм поглядом – робить паузу. Його мовчання змушує мене ніяковіти. Я все ще почуваюся невпевнено поряд з ним – а я сумував…

- Що? – перепитуюсь.

- Елю, я дуже сумував за тобою! Я розумію, що ти мені можеш не вірити, але це так…

- А як же твоя дружина?

- Дружина? – перепитує він здивованим тоном.

- Так, дружина? Я бачила обручку у тебе на пальці.

- Так, вибач, я був не готовий… Тобто, не очікував що ти спитаєш про це… - напруга наростає щосекунди, я відчуваю як Тимур напружився – я хотів з тобою про це поговорити!

- Говори! Я тебе слухаю.

- Я знаю що ти мені не довіряєш, Елю, і я не впевнений чи повіриш ти в мої слова – він бере мене за плечі, дивиться просто у вічі. Я не можу відірватись від його погляду… - я не хотів цього! У цьому немає моєї провини, але через інших ти ненавидиш мене!

- Тимуре! – кажу я, відчуваючи тремтіння його голосу, яке призводить до мурах на моєму тілі. Вітер гойдає гілля дерев, розвіюючи мою сукню тонким шлейфом.

- Пам’ятаєш той день, зимовий день. Морозець обпікав щоки, а ми тримаючись за руки йшли крізь вулиці по холодних, засніжених тротуарах. Мені тоді батько дзвонив… Я мусив поїхати до дому. Гадав що це займе лише кілька днів, але усе було гірше ніж я собі уявляв. Елю, того дня ув’язнили мого брата, Стефана. Я мчав додому і не знав куди подіти себе від хвилювання.

- За що? – запитую, уявляю собі усе, про що розповідає Тимур, хмурю брови, продовжую слухати.

- Просто так… За ніщо… Його підставили і він потрапив під аферу людей, які шукали вигоду для себе. Тієї ночі він був на якійсь вечірці з друзями за містом. Близько опівночі він вийшов з будинку щоб прогулятися нічними вулицями, а коли повернувся, там уже нікого не було. Тієї ночі вбили одного із друзів Стефана на вечірці. Це сталося тоді, коли брата не було у цьому домі. Відповідно, приїхала поліція. Усі підозри впали на нього. Повно його речей, пустий дім, алкоголь.

- Який жах! – кажу я і переводжу подих – хіба не було жодних доказів, що це не він?

- Були! Камери з сусіднього будинку. Там було видно як Стефан виходив з дому і коли він повертався. Але ці записи зникли на момент засідання.

- І що ж було далі?

- А далі було все, як в страшному сні. Ці записи зникли завдяки Єлизаветі, моїй дружині. Вона спланувала це все для того, щоб одружити мене на собі в обмін на брата.

- І ти погодився… - кажу я і відводжу погляд, знову хмурю брови. Розмова стає менш приємною дня нас обох.

- Ні! Я не годився на це! Ніяк не годився. Розповів батьку, а він… Аж згадувати паршиво… «Ти ще й думати зібрався? Ти мусиш зробити це! Хоча б заради брата! Ти думаєш про нього хоча б трішки? Зроби так як вона хоче і забери це відео. А далі роби вже що хочеш? Невже ти ставиш якусь дівчину вище своєї сім’ї? Дівчина, яку ти знаєш лише пів року важливіша для тебе ніж рідний брат?» Його слова стали для мене справжнім ударом в спину. Останні дні я був наче в тумані і в день суду коли зустрів брата у коридорі – погодився на пропозицію. Ніколи не забуду його втомлений вигляд після кількох ночей у тюремній камері. Елю, тепер ти розумієш як воно було? Я шкодую про той свій вчинок. Я шкодую, що пожертвував тобою тоді. І як би я хотів усе змінити, змінити, щоб не втратити вас обох.