Розділ 6. Тимур

Зупиняюсь просто перед багатоповерхівкою. Акуратно відпускаю кермо. Витягаю ключі і починаю прокручувати їх в руці, уважно роздивляюсь довкола. Уже пів на одинадцяту. Йти до дому геть не хочеться. Насолоджуюсь спокоєм та самотністю. Зазираю у вікна квартири, вдивляюсь у геть не яскраве світло від лампи у вітальні. Подумки уявляю картину нашого з дружиною житла. Тиша, спокій, хатня робітниця добряче прибрала і приготувала щось смачне і жодних тобі сімейних душевних розмов, цінностей. Жодних теплих спогадів з Єлизаветою. Навіщо їй був так потрібен цей шлюб? Навіщо вона мучить ним і себе і мене? Упевнений, що не про таку сім'ю вона мріяла, коли виходила за мене.

Я не кохаю її і вона це чудово знає і розуміє. Я ніколи не жадав бути поруч із нею, не бажав повертатися додому, але переступав через себе. Усі чотири роки я закривав на все очі тільки через цю безглузду ситуацію з моїм братом. Спершу було складно прийняти усе це і вчитися із цим жити.

Кінець листопада. Нещодавно випав перший сніг і взявся легенький морозець малювати свої неповторні візерунки на шибках машин, що стояли вздовж вулиць, майже на самому тротуарі. Двом мабуть важко буде перейти їх усіх, тому на мить наші руки роз’єдналися, пусті балачки ні про що, а водночас сповнені важливими речами перервалися через відстань. Та як тільки ми минули останню машину, водій якої виїхав просто на тротуар, наче спеціально хотів роз’єднати нас, наші руки знову сплелися в міцний замок, а розмова, що надихала мене і давала шалену надію в наше з Елею майбутнє  – продовжилася так само, як і до цього моменту. Як же мені хотілося бути завжди з нею поруч, відчувати її тепло, запах, голос і присутність. Наші моменти, коли ми булих лише у двох – безцінні і я готовий поринати у них постійно.

- Чому ти це робиш? – якось при нагоді питає мене Еля і таким милим і  невинним поглядом дивиться на мене, непомітно розпливаючись в усмішці.

- Ти про що? – перепитую я, тримаючи її за руку міцніше.

- Про подарунки, про квіти, про несподівані зустрічі, про все, що ти робиш для мене – питає вона і шаріється.

- Ти б бачила свої очі в цей момент твій сяючий погляд і усмішка. Це безцінно… Я готовий робити все тільки б бачити це щодня і постійно –  я як ніколи хотів пірнути в її обійми, але до мене подзвонив телефон. Я беру слухавку і відходжу в бік. Тут усе і закінчилося…

Потік думок різко перериває телефон. Дзвінок: пан Бринк.

- Слухаю! – відповідаю я, намагаючись сконцентрувати увагу.

- Перепрошую що у такій порі, але справа важлива! Маєте хвилинку? — перепитує мене.

- Так, маю. Слухаю вас!

- Це не телефонна розмова, але потрібно переробити деякі документи і ще раз все узгодити з вами. Чи могли б ви завтра приїхати до нас?

- Переробити? А з цими що не так? — напружився Тимур.

- Пане Віланде! Це не телефонна розмова. Якби ви приїхали, я б вам усе показав, по телефону це буде складно зрозуміти.

- Добре! — здаюся я — завтра буду у вас.

Вимикаюсь. Беру свої речі із переднього сидіння і повертаюсь додому, з надією на спокійний і тихий вечір.

Уже доволі пізно. На фоні шумить телевізор, а на колінах тримаю свій ноутбук. Останнім часом я геть не вилажу з нього, а якщо бути відвертим, я зайнятий пошуками Елеонори. Прагну знайти її у соцмережах, Щоб дізнатись більше про неї. Підбираю у пошуку різні комбінації її імені і прізвища, весь час натикаюся на інших, зовсім незнайомих мені людей.

Через багато спроб, скомбінувавши ім'я і рік народження серед трьох схожих нікнеймів я упізнаю її через крихітну фотографію на аватарці. Не гаючи ні секунди, переходжу на її акаунт, чекаю доки завантажиться інтернет і вже вмираю від цікавості.

Гортаю до низу і починаю досліджувати її стрічку новин. Знаходжу перші фото, вдивляюся у кожне з них, вивчаю деталі, пригадую усе що було колись і наче відчуваю її присутність. Знову до низу. Фото. Знову увага вся лише на ньому. За хвилину наступне — дівчинка... Серце завмерло, а за мить почало битися із шаленою швидкістю. Знову ця маленька дівчинка. Яка ж мила усмішка, блискучі оченята і такий невинний погляд так зачарував мене, що я не міг відірватись. Знову вниз... Еля... Така ж прекрасна і вродлива як колись... Донька дуже схожа на неї, хоч маленька ще, але така ж чарівна світловолоса дівчинка з блакитними очима. Яскраво виражені барви і кольорова гама фотографії привертає увагу. Літня пора, у достатньо людному місці вона тримає дівчинку за ручку. Така крихітка… Ще кілька хвилин вдивляюся у зображення на екрані і завмираю. Звертаю увагу на дівчинку. Як же я не помітив цього одразу? У дівчинки, що на фото видніється невеличка світла плямка на правій ніжці, схожа на родимку. Така маленька деталь повністю переключила мою увагу. Вдивляюся більш уважніше… У мене є точно така ж… Кидає в холодний піт… Чи може це означати що…

Відволікаюся на телефонний дзвінок. На екрані висвітлився батьків номер. Підіймаюсь, відклавши ноутбук в сторону, виходжу на балкон.

- Добре, я скоро буду! — кажу, батьку і виходжу в коридор. Беру із столика ключі від машини.

- Ти куди? — підійшла Єлизавета.

- Їду до батька, скоро повернусь – відповідаю і зачиняю двері.

***

Виходимо із кабінету в коридор. Пан Бринк, усміхаючись, потискає мені руку так, наче нічого не сталося. Я зовсім не задоволений результатами зустрічі. Зізнаюся, що зараз геть усе валиться з рук і зовсім нічого не виходить. Повна апатія... Бринк змінив правила гри і запропонував мені угоду геть не ту, на яку я розраховував коли брався за усе це. Ризикую повернутися в Амстердам геть з нічим. Перекидаємось ще кільком словами й побажаннями, прощаємося. Він зникає за дверима а я збираюся йти до виходу. Роблю кілька кроків вперед і звертаю далі по коридору, подумки продумуючи план дій, а точніше малюю в голові зариси того, як слід учинити далі.

  Додому повертатися знову не хочеться, обманювати дружину теж. Холодне повітря, що потягує від кондиціонера авто, ніжно торкається мого обличчя. Рука потягнулася до бардачка. Там завжди був порядок, сьогодні ж поміж якихось маленьких папірців і ручок, лежало багато мотлоху. Виймаю їх усіх, починаю перебирати, щоб убити час. Більшість виявились просто списками справ, покупок, заміток, інші просто старі чеки, які слід уже давно викинути. Три ручки, дві з яких вже давно не пишуть і повинні відправитись у смітник. Ще один.  Зім’яв його і вже збираюсь виходити з машини щоб викинути увесь непотріб, як в останню мить вирішую переглянути ще раз. Розгортаю зім'ятий папірець, починаю читати: номер телефону і домашня адреса…