Розділ 5. Елеонора

Холодний душ добряче освіжає моє втомлене тіло...  Холодні краплини води торкаються мене, змиваючи з душі увесь негатив, що накопичився протягом дня. Така собі терапія очищення думок і розвантаження себе, перед тим як приділити час донечці. Попри все, вона не має бачити мене такою знесиленою і слабкою, якою я є наприкінці дня. Ніхто не має!...

Тіло тремтить і ноги стають ватними. Підсвідомість диктує, а тіло вимагає хоча б трішки розвантажитись і дати йому змогу відпочити від усього, що відбувається навколо. Моє серце вже давно вкрилося шаром льоду і відштовхує усіх, навіть найрідніших. І не знаю чи з гордістю, чи зі страхом можу сказати, що в мені не залишилося ні краплі душі і милосердя до навколишнього світу і тих, хто являється у ньому «тимчасовими гостями».

Донька забирає весь мій вільний час і мені цього більш ніж достатньо. Все що я робила було заради моєї донечки, вся увага була сконцентрована тільки на ній... Вона і є для мене цілий світ!

Пам’ятаю коли мені вперше дали її на руки; я не відчула зовсім нічого, не відчула одразу цієї великої любові матері до дитини, як розповідали інші і як описувалося в книжках про материнство. Я ще довго не усвідомлювала те, що я тепер МАМА. Маленька була повною моєю копією і я була рада, що дивлячись на неї, не доведеться бачити у ній її ж батька, який навіть не здогадується про доньку…

Я не змогла зрозуміти тих людей, котрі спершу роздають поради, надаючи власний приклад і передаючи свій же досвід, доки сама це все не пережила і не винесла свій урок. Тільки на власному досвіді я зрозуміла істину, яку тепер запам’ятаю на все життя. Це перше кохання… Безтурботне, цікаве і захоплююче. Цікавий життєвий досвід, що залишив великий відбиток після себе. Кожен хто проходив через це зараз зі мною погодяться. Перше кохання, після якого змінюється світогляд. Кохання, перейшовши через яке, ми дорослішаємо, беремо в майбутнє тільки ці перші життєві повчання, вчимося на своїх помилках та стараємося не допустити їх у майбутньому. Після нього ми розставляємо пріоритети, чітко знаємо чого прагнемо від себе і свого життя. Тепер ми відштовхуємо усіх, боячись знову відчути себе покинутими і боїмося знову бути скривдженими найріднішими. Ми починаємо обирати себе... І коли здається що ми забуваємо його – він як примара з’являється на горизонті, наче навмисне не відпускає і щоразу нагадуючи про себе змушує знову переживати ці емоції, після яких й досі відчувається неприємний присмак.

Кілька хвилинний монолог переривається. Потік думок зупиняється і повертає мене до реальності. Тепленький рушничок вкриває моє тіло, стираючи кожну краплину води, дарує відчуття затишку… Як же добре знаходитися удома після чергового робочого дня, відпускати втому і зрештою, зайнятися тим, до чого справді лежить душа. Перевіряю ще раз як почувається моя маленька Анна у своїй кімнаті, завмираю на кілька секунд, милуючись тим, як вона солодко сопе у своєму ліжку і повертаюся до себе. Найбільше тішить те, що попереду уся ніч, яку я можу приділити собі.

Сідаю за ноутбук і думками вже зі своїми героями. Повністю поринаю у них і наче з ними проживаю їхнє життя. Відчуваю кожного з них, від голови і аж до кінчиків пальців. Перевтілюся і продовжую творити їхню історію… Слова сплітаються у гармонійні речення, сполучені епітетами і порівняннями. Одне за одним лягають на полотно чорними друкованими літерами, в яких криється уся їхня історія, в яку я вкладаю частинку своєї душі… Частинку думок, переживань, свого бачення, своїх тривог і наче очищуся у такий спосіб від негативу, наповнюючи себе чистим світлом, що з кожною миттю стає все яскравіше і яскравіше.

За писанням книги не помічаю як летить час. До будильника залишається кілька годин, а я ще й не лягала. Та й не хочеться покидати цей світ фантастики і повертатися назад до реальності. Закриваю кришку ноутбука і повертаюся у ліжко. Тільки стуляю очі і вже за мить чую як хтось заходить в квартиру. Звук ключа остаточно змушує прокинутися. Із своїм втомленим і невиспаним виглядом виходжу у коридор.

Глафіра Митрофанівна – жінка середнього віку, темноволоса з м’яким характером. Уже на протязі шести місяців працює у нас нянею для Анюти. Хоча, якщо подивитися з іншого боку – на ній більшість хатніх обов’язків. Через мій щільний графік їй доводиться не лише глядіти мою доньку, а й поратися по дому. Протираю очі, вітаюся із пані Глашкою і повертаюся до себе.

Наношу макіяж, намагаючись приховати синці під очима консилером, а бліде обличчя – пудрою. Витративши досить багато часу перед дзеркалом, знову не встигаю слідкувати за часом. Іноді здається, що я не встигаю за світом і завжди намагаюся його наздогнати. Швидко переодягаюся у робочу форму, нудний і геть не цікавий чорно-білий дрес-код і доручаю доньку Глафірі. Даю їй невеличку вказівку на день і біжу на метро. Відчуваю як холодний ранковий вітерець огортає мене своєю прохолодою, наповнюючи свіжістю і ранковим затишком. Вдихаю свіже повітря, усвідомлюю як воно потрапляє мені у ніздрі, охолоджуючи моє тіло з середини. Відчуваю легкість… Свіжість… Теплі промені сонця падають на щоки і намагаються їх зігріти. Такі чудові останні хвилини перед новим робочим днем.

Займаю своє робоче місце. Мій керівник зазвичай приходить на дев’яту, тож у мене ще є година щоб налаштуватися на роботу. Вмикаю комп’ютер, кілька хвилин розглядаю папки з важливими файлами на робочому столі. Дзвонить робочий телефон. Відповідаю на дзвінок. Це одне з моїх обов’язків. Намагаюся бути достатньо привітною спілкуючись із співрозмовником, якому не терпиться поговорити із моїм керівником, котрий буде не раніше як за годину.

Беру свого записничка. Гортаю кілька сторінок і знаходжу свою невелику ілюстрацію із книжки, намальовану простим робочим олівцем під час обідньої перерви кілька днів тому. Як же мені подобається відображати життя героїв не лише словами, але й такими, хоч і не охайними карикатурами. Домальовую на папері задній фон – світлий жовтневий парк із вуличними ліхтарями, кривим і таким неповторним камінням, яким викладена стежка, трава, дерева і їхні руки, які сплелися у міцний і теплий замок. Завершую малюнок і на мить замислююся: чи це все ще герої з мого роману, які через багато негод і негараздів, змогли знайти віру і довірилися своїм почуттям, дозволяючи собі палко кохати, чи я все таки малюю свою історію, закінчуючи її таким щасливим кінцем?