Розділ 4. Тимур

Стою на узбіччі біля однієї із п‘ятиповерхівок міста. У вухах дзвенить шум двигуна мого автомобіля. Досі не вірю що я тут... Усе таке знайоме, наче і не ви’їжджав звідси і не покидав місто увесь цей час.

Так дивно, стояти біля будинку, знаючи пін-код від дверей його під’їзду, уявляючи такі старі і знайомі сірі і холодні стіни, потрібний поверх і колір шпалер в коридорі квартири під номером 27.

Це квартира, в якому жила Еля будучи студенткою. Під цим будинком я чекав її з букетом лілій і холодним лате із кафе, що на розі. Проводжав її додому вечорами, цілуючи на прощання і бував частіше тут ніж у дома. Накопичені роками спогади прокручуються однин за одним як фотоплівка.

Вимикаю двигун і виходжу з машини, замикаю замок. По старому потрісканому тротуарі прямую до входу і потрапляю у двір. Складаю комбінацію цифр, відчиняю двері і підіймаюсь старенькими сходами на потрібний поверх. Стою перед дверима. Та сама хвилююча мить перед тим, як ми знову зустрінемося. Щоки горять і я натискаю на дзвінок. Потім ще раз. З далека чую чиїсь тихі кроки і як повернувся дверний замок. Завмираю і бачу як відчиняються двері. На мить перестаю навіть дихати і закриваю очі.

Коли я щось задумую – одразу роблю це, не завжди задумуючись про наслідки. Так і зараз, я стою перед квартирою Елі, не знаючи навіть того, чи хоче вона мене бачити і розмовляти зі мною. Чи рада вона буде моєму візиту. Згадую її спантеличений вигляд коли ми зустрілись кілька днів тому і одразу кидає в холод. Знаю тільки одне, ми повинні поговорити до того як я повернусь у Нідерланди.

Розплющую очі і відчуваю на собі усю безглузду ситуацію. Бачу перед собою жінку, років сорока п’яти, яка підозріло дивиться на мене, чекаючи поки я розпочну розмову. Її піднята брова зводить мене з пантелику і я почуваюсь розгубленим.

- Добридень! – вітаюся до неї, намагаючись розвіяти напругу – я хотів би вас спитати…

- Слухаю – перебила мене. Її голос був зовсім не привітний, а погляд похмурий і навіть трішки сердитий.

- Не підкажете, тут колись жила дівчина, звуть Еля… Елеонора.

- Не підкажу! – буркнула у відповідь – я тут не довго живу, сама нікого не знаю. А тим паче хто тут був до мене.

- Зрозуміло. Ви точно не знаєте, може щось пригадаєте? – знову пробую домогтися свого, але у відповідь знову чую те саме. Ввічливо прощаюся, дякую за витрачений час і спускаюсь до виходу, відчуваючи як її суворий погляд обпікає мене.

- А вона вам хто? – незнайомка виявилась досить таки допитливою.

- Стара знайома – неохото відповідаю і продовжую йти сходами. Не довідавшись нічого, із розчаруванням повертаюся до свого автомобіля.

 Дістаю телефон і бачу як на екрані висвітлилось повідомлення. Відкриваю його, починаю читати. «Як твої переговори? Сумую за тобою» - дружина. Згадую про свою брехню, коли сказав їй що їду до Бринка і від цього стає не по собі. Які б у нас стосунки не були, я не люблю такі речі. Це занадто низько скочуватися до брехні і вводити в оману. Кілька хвилин сиджу в машині, роздумую і шукаю ще якісь зачіпки про те, як можна більше довідатись про Елю.

Відчайдушний вчинок. Я переніс повернення до Нідерландів через одну випадкову зустріч із колишньою. Та хіба колишні бувають взагалі? Знову ловлю себе на думці, що все ж почуття до Елі нікуди не поділися, а лише глибоко ховалися в душі, накриваючись покривалами байдужості і безвихідних ситуацій. Знову згадую і аналізую минуле. Пам’ятаю як шукав її у соцмережах, намагаючись вивідати більше інформації про, на той час, новоспечену знайому. І якими методами пошуку користувався. Геолокація у соцмережах – страшна штука. Як добре що вона додала до однієї із своїх фотографій геолокацію університету, за якою мені вдалося знайти її профіль. А може цей метод зможе і в цей раз мені допомогти?

На думку раптом спала ідея. Ми ж навчались в одному університеті і вона закінчила його зовсім нещодавно. Може там я зможу довідатись бодай щось?

 Заводжу авто і виїжджаю зі стоянки. Їду просто туди, минаючи околиці і вулиці. Вже у передчутті перемоги під’їжджаю до воріт. Зупиняюсь і роздивляюсь довкола. Сподіваюсь знайти тут бодай якусь зачіпку.

***

- Тимур! Гвоздков? – чоловік опускає окуляри на ніс і пронизує мене поглядом – як давно тебе тут не було.

- Давненько – підтримую розмову, опускаючись на стілець.

- Як ви? Як ваші успіхи? – запитує мене директор з посмішкою. Він завжди любив коли до нього навідувались колишні студенти ,кожного вважав своєю гордістю.

- Та все добре.

- Де обертаєтесь зараз?

- Нещодавно відкрив невеличкий бізнес у Нідерландах, зараз приїхав батька навідати. Скоро повертатимусь назад.

- Ну, бажаю вам тільки удачі. Мабуть, скоро повісимо ваше фото на дошку «гордість нашого університету» - сміється пан Говард.

- Та ну! Я нічого такого не прагну. Чесно кажучи, я до вас в іншій справі – змінюю тему і переходжу до того, за чим власне приїхав.

- Он як! Ну і що ж привело тоді до нас? – почав уважно слухати.

- Я хочу спитати про одну людину. У вас навчалась одна дівчина, закінчила мабуть минулого року – директор поправляє окуляри, уважно дивився на мене – Елеонора Лучинська.

 Почувши її ім’я. пан Говард відкинувся на спинку крісла і занепокоївся. Я відмітив що чоловіка щось стривожило. Перевівши подих продовжую бесіду – я хочу щоб ви мені допомогли, може у вас є якась інформація про неї, де вона зараз, чим займається.

 Настала незручна мовчанка, після якої директор відповідає:

- Достовірної інформації у мене немає, знаю тільки що вона рік тому тільки отримала диплом. Більше вона тут не з’являлвся. А вам вона навіщо? – Мене ошелешило це спонтанне запитання і я не знав що відповісти, але відповідь прийшла сама собою:

- Зустрівся з нею нещодавно. Хочу їй дещо передати перед моїм від’їздом, але не маю жодних контактів.

- Але ви ж розумієте, що я не маю права розповсюджувати інформацію про своїх студентів. – попереджає він. Відчуваю як починаю зневірятися. Думка про те, що мені не вдасться поговорити з Елею лякає мене. Я маю їй розповісти правду і розвіяти ту ненависть між нами, яка накопичувалася у ній роками – але я так розумію ти не постороння їй людина, тож зараз спробую знайти її адресу.