Тимур

- Я обираю квитки на літак. Є вільні місця ще на неділю у бізнес класі – Єлизавета тримає на колінах невеличкий ноутбук, переглядаючи сайти із квитками до Амстердаму – правда це нічний переліт і я подумала що це буде краще, у понеділок вранці ми будемо вже дома.

- Ага… – відповідаю я, зовсім не розділяючи бажання якомога швидше поїхати звідси.

- Як тобі ідея? Навіщо чекати до ранку, якщо зранку можемо бути там.

- Так-так, роби як знаєш – відповідаю я не відриваючись від свого телефону.

- Супер! тоді я оформлю бронь.

- Яку бронь? – перепитую, на мить відволікшись від телефону.

- Ти мене взагалі слухаєш? Є квитки на неділю. Я хотіла забронювати, ти погодився! – сердиться Єлизавета.

- До чого такий поспіх? Мені спершу потрібно закінчити тут деякі справи. Давай я все зроблю, а тоді вже будемо думати за переліт – без емоційно відповідаю, намагаючись звільнитися від нав’язливих дружиною думок.

- Ти знущаєшся з мене? – роздратувалась вона. Думки про те, що доведеться ще бодай на день залишитися тут виводили її із себе – ти казав що ми летимо лише на тиждень, а тепер ти хочеш сказати що ми затримуємось? Тимуре, я хочу поїхати і ти це добре знаєш.

- Якщо тобі так кортить, то їдь! Я прибуду на кілька днів пізніше. – спокійно відповідаю на жіночі аргументи, не піддаючись її маніпуляціям.

- Що це означає? Ти хочеш щоб я летіла одна? – напружилась Ліза нахмурившись. Скандали у нашій сім’ї бувають настільки часто, що я вже звик до постійних сварок.

- Ну раз ти так хочеш, то чому б ні. Я не можу тебе тут силою тримати. Якщо тебе щось не влаштовує, тоді вперед! – стою на своєму – а зараз, я б хотів залишитись один. З твого дозволу – кажу я, підіймаюсь з місця і попрямую у спальню.

Голова була геть забита іншим. Робота, співпраця з партнерами, дружина, яка наполягає на тому, щоб як найшвидше повернутись додому, а ще ця несподівана зустріч з Елею ніяк не виходила мені з голови і те, що у неї тепер своя сім’я. Сподіваюсь що їй у житті пощастило більше а ніж мені.

Невже за ці чотири роки так багато змінилося. Вона змінилася, змужніла, стала такою іншою, не тією яка була тоді. Дівчинка… «Мамо!» «Мамо...!» «Мамо...!» - її голосок постійно дзвенить у вухах усі ці дні. Така маленька і тендітна квіточка.

 Пригадую фрагменти тієї зустрічі і виникає бажання повернутися назад і почати цю зустріч з початку, щоб виглядати менш розгубленим. Хоча краще було б змінити минуле. Цікаво, як б склалося наше життя, якби я не одружився б з Єлизаветою? Мабуть у мене була б така донечка, Схожа на Елю.

- Ти розмовляв із собою? – чую голос Лізи, що стоїть позаду мене. Повертаюсь і ловлю на собі її допитливий погляд Мабуть справді бурмотів щось собі під ніс. Уявляю яким дурнем зараз здаюся в очах дружини.

- Просто думав вголос. – виправдовуюсь я.

- Зрозуміло. Я подумала щодо Нідерландів і вирішила, нічого не трапиться якщо ми полетимо пізніше, правда ж? – підійшла близько і поклала свої руки мені на плечі, зв’язавши їх у замок навколо шиї.

- Чому ти так вирішила? – підіграю.

- Ну як так буде, я там, ти тут. Хіба не краще було б, якби ми трималися разом? – лестить мені.

- То ти почекаєш? – перепитую я.

- Ну звісно, куди ж я без тебе. Які там у тебе ще справи є? Щось важливе?

- Важливе. Я завтра поїду знову до пана Бринка – бороданя, з яким нещодавно підписував контракт. Маю ще обговорити з ним кілька запитань.

- Знову в те місто де ти навчався? На довго?

- Думаю що так – рішуче відповідаю, опустивши руки дружини зі своїх плечей підходжу до вікна – гадаю, що у вечері повернусь.

- Весь день будеш з ним переговори вести? – запитала Єлизавета, а я відчуваю як вона обпікає мене своїм поглядом.

- Справа дуже важлива. Від цього залежить дуже багато. Ти ж знаєш як для мене це важливо?

***

Усі думки збилися в єдиний клубок, з якого видніється лише одна ниточка. Минуле переслідує мене відколи ми зустрілися з Елею тоді у парку. Думаю про це одразу, як залишаюсь наодинці. Весь час згадую  нашу зустріч, хоч якою зніяковілою вона не була і хоч як безглуздо не виглядав я у цю хвилину. Ловлю себе на думці, що хочу зустрітись знову. Цікаво, якою вона стала? Як змінилася за той час, поки ми не бачилися? Як склалося її життя та чи змогла вона мене пробачити?

Найбільше турбує мене мабуть останнє… Я вчинив як самозакоханий покидьок по відношенню до неї і змиритися з правдою не можу. І зізнатися важко, що усі ці роки я ховав почуття глибоко всередині, накриваючи їх покривалами потреби і безвиході, змушував себе бути байдужим, не показуючи того, що тепер так проситься на волю.

Я досі її кохаю…

Вистачило тільки погляду, щоб змусити серце знову шалено калатати. Я й не переставав кохати… Ніколи не переставав… Та чи це взаємно? Чи відчуває вона те саме після усього, що між нами сталося? Як же кортить їй розповісти правду і нарешті завершити це безглуздя, яке зараз відбувається у моїй сім’ї…

Ранок. Метро. Шалений ритм міста, палаючий у вересневій спеці. На кінцевій станції ми зіштовхуємось просто у дверях вагона.

- Стій! Ти хто такий? – відчуваю злостивий погляд не на жарт розлюченої дівчини з книжками в руках. Мабуть якісь дівочі романи про давніх рицарів на білих конях. Все як полюбляють дівчата зрештою.

 - Вибачте! – нетерпляче кидаю їй і прямую до виходу, адже уже запізнююсь на навчання.

- От нахаба – чую за спиною її голос. Це мене злить, але я не подаю виду. На меті зараз успішно здати реферат, надрукований годину тому у найближчому друкарському кіоску.

Наше знайомство видалося не з приємних, залишило по собі досить неприємного осаду, але водночас і багато спогадів про нас тамтешніх. Наївних і щасливих. Ця дівчина, як потім з’ясувалося, навчається в тому ж університеті що і я. Розумію це, коли зустрічаю її у коридорі біля розкладу занять. Підходжу до неї і між нами знову поширюється напруга. Ми перекидаємось кількома гострими словами, викликаючи ще більшу відразу один до одного і поринаємо з головою у спогади з нашого знайомства. Мабуть тоді я і закохався… З цього дня і розпочалася наша непроста історія, яка закінчилася в одну мить, змусивши нас обох подорослішати і врешті решт пізнати правду життя.