Розділ 3. Тимур

- Радий що ми з вами порозумілися і знайшли спільну мову! Буду відвертим,  ще учора я нічого такого не очікував від нашої зустрічі.

- Я також радий мати такого партнера як ви! Сподіваюсь, що скоро ми втілимо наш задум у життя і це піде на користь багатьом – підтримую бесіду, потискаючи руку чоловікові в темному костюмі і з краваткою. Прощаюся і прямую до виходу.

- Я знаю що ви повертаєтесь у Нідерланди? – додає чоловік і я зупиняюся. Не ввічливо буде піти, не вислухавши свого співрозмовника – зорієнтуйте, коли це буде?

- Наступного понеділка. За п’ять днів. Тому, я хотів б не затягувати з цим – відповідаю я і ловлю на собі його твердий погляд. Він поправляє краватку і ще раз прощається.

Відчиняються двері, я виходжу з офісу, що знаходиться неподалік центру. Ось воно, місто в якому я провів свої найкращі студентські роки. Вдихаю повітря на повні груди і мене починають накривати спогади. Такі ж безтурботні студентські роки, коли окрім навчання мені не було про що хвилюватися. Саме тут я вперше пізнав дорослість і відчув присмак самостійності, знайшов друзів і недругів. Тут робив перші кроки в доросле життя, усе починалося тут і тут усе закінчилося.

Згадуючи себе тамтешнього не помітив, як ноги привели мене до місцевого парку, де я часто проводив вільний час, насолоджуючись краєвидами біля невеликого озерця. Широка доріжка покрита бруківкою, зовсім не змінилась з того часу. Лавочки, що стояли вздовж доріжки тільки змінили свій колір. І повітря змінилось, тепер воно пахне минулим. Роздивляючись навколо, зачаровувався у красі, люди, природа, дитячі атракціони і шум машинних двигунів за рогом, які тягнулися в дорожніх корках аж до самого парку.

Відчуваю невеличку вібрацію свого телефону. Звук вимкнений ще досі, але на екрані висвітлилось ім’я дружини. Беруся відповідати на повідомлення, трішки збавляю темп, але продовжую рухатися вздовж парку. Зосереджую всю увагу на своєму телефоні, зовсім нічого не помічаючи навколо. Але швиденько повертаюся до реальності, коли натикаюсь на молоду дівчину,  ледь не збивши її з ніг.

- Пробачте! – шаріюся я, від невеликого переляку беру її за руку – Перепрошую, я зовсім вас не помітив! – намагаюся вийти із ситуації, але відчуваю як горять щоки від сорому – Соцмережі це зло, пробачте!

Дівчина підіймає погляд і я відчуваю як вкриваюсь холодним потом. По тілу пробігають тисячі мурашок, до горла підходить комок і віднімає дар мови. Кілька секунд стою нерухомо, всі слова наче застрягли у горлі, думки сплелися в одне ціле і повний ступор.

- Еля...! – на кінець, бодай тихо, але наважуюсь заговорити. Серце калатало так, що здавалося вона також могла почути його стукіт – ти… Я не думав що тебе зустріну, вибач, це було не очікувано – спостерігаю за нею, намагаючись розгледіти її реакцію, але вона тільки дивиться на мене насупивши брови.

- Я теж… – вичавлює вона. В її голосі вирує важкість і я не можу відірватись від її погляду. Такого знайомого, до душі.

- Як давно ми не бачились, ти що тут робиш? – ледь помітно посміхаюся і намагається якось зав’язати розмову, хоч дається це мені дуже важко.

- Та я тепер тут… –  розмова обривається на пів слові. Мою увагу привертає маленька дівчинка, на вигляд, рочків зо три. Бачу, як вона хапає Елю за руку, після чого дівчина переводить погляд на дитину, яка своїм ніжним і таким тендітним голосочком запитує:

- Мамо, а хто це? – відчуваю напругу. Еля схвильовано піднімає  очі  на мене і мені вдається розгледіти в її очах долю страху.

- Вибач, нам вже час йти – говорить до мене і бере малу на руки. Прямує просто до виходу з парку, а я все ще проводжаю її поглядом.

Підходжу до найближчої лавки, вмощуюся. Закриваю обличчя руками, кладу лікті на коліна.

Вона змінилася… З останньої нашої зустрічі пройшло чимало часу. Мене криють спогади з далекого минулого, які я усі ці роки намагався забути і учився жити без них. Усі почуття змушував себе навмисне душити і не згадувати про те, від чого стає так гірко на душі. Але лише одна мить…  Мить, коли ми зустрілися поглядами, змусила розкопати усе, що завжди буде нагадувати мені про те, як я повівся з нею. Від цих спогадів стає гірко і не по собі.

Ми стали тими самими незнайомцями, які знають однин одного напам’ять. Дивно проходити повз людину, знаючи що вона на дух не переносить чорний шоколад, проте розчиняється у запаху білих лілій, обожнює лате без цукру саме із цього невеликого і старого кафе на розі, від якого запах свіжозвареної кави панує по всіх околицях.

- Ох, Елю! Якби можна було б усе змінити! – кажу це вголос, піднімаюся і прямую до виходу з парку.