Єлизавета

У вітальні залишаюсь одна. Вмощуюсь на м’якому дивані і одразу мою увагу привертають Батькові картини на стінах. Він ще той любитель абстракції. Не можу зрозуміти що ці поціновувачі мистецтва розуміють у цій мазні окрім не рівних кругів, трикутників і ще безліч незрозумілих форм.

Бачу кілька книг і бюлетенів на столику переді мною. Беру одну з перших, роздивляюся, намагаючись зрозуміти що полюбляє читати батько. Із коридору чуваються чиїсь кроки, не звертаю спершу увагу, у домі окрім нас є ще кілька покоївок і охорони.

Звук наближається і щосекунди стає гучнішим. Підіймаю погляд і ціпенію. В кімнату заходить Стефан. З ним я зовсім не хочу зустрічатися.

 Завмираю і тільки очима слідкую за тим, як Стефан ходить по кімнаті, стає біля вікна, привідкриває салатову шторку і бачить як батько із Тимуром розмовляють, садівник в формі підстригає кущі, що ростуть і прикрашають двір і жінка у білій сорочці і чорній спідниці протирає скляний стіл.

- Я дивуюся, як тобі вистачає сміливості приїжджати сюди – каже він, не відводячи погляду від вікна, спирається руками на підвіконня.

- А я тобі скажу, щоб не дивувався  – зрештою, відповідаю я – Якщо ти забув, я також член цієї родини і маю право бути в цьому домі так само як і ти.

- Безсоромна –в його голосі зловісне глузування – Як батько може миритися з цим всім? Як він може називати тебе своєю невісткою? Ти обманом і шантажем ввійшла у цю сім’ю. Спершу псувала життя мені а тепер і моєму брату! Ти просто демон в людській подобі.

- Що ти собі дозволяєш? – підриваюся з дивана, відкладаю журнал в сторону, зі злістю дивлюсь на Стефана, чекаючи того, що він скаже.

- А ти що собі дозволяла? Не пам’ятаєш? Я можу нагадати. Якщо батько змирився з цим і прийняв тебе, то я ніколи! Шкода тільки що моєму брату дісталась така стерва як ти. Як він досі не подав на розлучення?

- Мої стосунки з чоловіком, тебе аж ніяк не обходять! Іди своєю дорогою, хлопче і не смій стояти на моєму шляху!

- А то що? – відповідає він і мене це злить.

- Будь обачним! А то хто-зна скільки ще я маю козирів у рукаві – зі злістю натягую посмішку – він підходить ближче, стає переді мною на відстані витягнутої руки і додає:

- Я все пам’ятаю, Лізочко! Будь певна, я тобі за все відомщуся! І за себе і за Тимура! – робить паузу і продовжує – Хоча хто-зна скільки життів ти ще здатна скалічити і скільком людям ти ще завдаси болю – кидає на мене суворий погляд і залишає одну.

Я палаю від люті і нахабства Стефана. Звісно, що я аж ніяк не розраховувала на те, що після усього що було, ми будемо у хороших відносинах, але й таких нахаб терпіти не можу. Це просто виводить мене із себе, я вибігаю з кімнати як обшпарена, біжу до виходу. Беру пальто і сумку; виходжу з будинку.

- Ми їдемо! – кажу Тимурові і кладу свої речі в машину. Він прощається з батьком і за кілька хвилин ми уже в дорозі.

- Щось сталося? – питає Тимур, паралельно викручуючи кермо вправо, повертаючи на повороті.

- Ні, нічого! Я хочу скоріше повернутись додому!

- Ти вибігла з дому наче за тобою вовки бігли! З ким ти вже встигла посваритися? Мене не було п’ятнадцять хвилин.

 Тимур за ці роки добре вивчив мене, тож йому було зрозуміло одразу, що я з кимось знову не порозумілася.

- Та таке, покоївка батькова розгнівала мене – відповідаю я, намагаючись не повертатися то розмов про минуле.

 Та ну! Ти опустилася до рівня, що тебе аж так розлютила покоївка? Признавайся, з братом моїм щось не поділили?

- Від тебе хіба щось можливо приховати?

- Можливо, тільки ти й досі не навчилася брехати. Лізо, я сподіваюсь ти розуміла що так буде?

- Хоча б ти не діставай! Я зробила це тільки задля нашого з тобою майбутнього! – на що чоловік тільки кинув скупий погляд, але нічого не відповів – я і надалі стараюся – після короткої паузи додаю я і відчуваю як комок підходить до горла – але нажаль нічого не виходить – наша розмова набула досить таки неприємної ноти для нас обох. Навіть у сильних є свої слабкі сторони. Попри усе на світі я мрію подарувати Тимуру дитину, але поки безрезультатно.