Розділ 1. Тимур

Холодне повітря моментально розсікалось об сталевий корпус літака, залишаючи позаду білий шлейф в небі, ідучи на посадку. Переліт був довгим і виснажливим і ось, тепер залишилися лічені хвилини, доки шасі не торкнуться злітно-посадкової смуги.

Двері відчинилися і натовп людей, які щойно зійшли з літака одразу розповсюдився по всьому приміщенні аеропорту прямуючи до виходу. Виснажені перельотом, але такі щасливі.

Серед напливу людей вона виділялась найбільше. Високо зібране волосся у кінський хвіст, довжиною по сам пояс, червона сукня, яскравий макіяж, підбори, позаду невеличка жовта валізка і дамська чорна сумочка якогось відомого американського бренду, на волоссі мерехтіла заколка. З вигляду й не скажеш що жінка щойно прилетіла із далекого Амстердама і нещодавно зійшла з літака.

Тимур

- Нарешті вдома – роззираюся довкола, наче уперше тут – ці перельоти так виснажують.

- Вдома? – зверхньо перепитала Єлизавета, моя дружина, яка геть  не прагнула отримати відповідь – відстій! Якби не відрядження, я б сюди не повернулася.

- Ти можеш хоча б трішки вдавати що тобі бодай щось подобається? – обурююся я, але намагаюсь стримуватися. З дня нашого весілля я не є частим гостем у своєму домі і у домі мого батька, аж тут, вперше за останній час я, бодай не на довго, але зможу навідатися до родини.

- Вдавати? Знаєш, може тобі й подобається, але мені ні. Сподіваюсь що за тиждень ми полетимо зворотнім рейсом – продовжувала висловлювати невдоволення, наче навмисне виводила мене на емоції.

Ми прямуємо далі до виходу, вона із невеличкою ручною валізкою і я, із великим багажем, хоча знаю, що моїх речей там зовсім не багато.

Виходимо із приміщення, де на нас уже чекає батьків водій. Його чорний костюм прикрашала білосніжна накрохмалена до тріску сорочка. Побачивши нас, відчиняє двері для дами і передає ключі мені в руки.

Я сідаю за кермо, відкидаюсь на спинку сидіння, пристебую ремінь безпеки. Роззираюсь навколо і уже у передчутті майбутньої зустрічі із батьком, заводжу машину, нажимаю на педаль газу і ми вирушаємо. Слідкую за дорогою, позираючи на дружину і бачу як Єлизавета відхилила козирок і відкрила невелике дзеркальце в машині, вийняла із сумочки помаду та почала поправляти макіяж. Я спостерігаю за нею, посміхаючись хитаю головою, продовжуючи слідкувати за рухом на дорозі.

 Я вважаю це зовсім безглуздим заняттям, адже Єлизавета й так може похизуватися вродою і твердим характером. Та попри те, весь вільний час вона витрачає на догляд за собою, у дома було куча різних засобів по догляду, що інколи вона сама й не знала що це і коли це встигла прикупити. А сьогодні, для того, щоб виглядати ефектно під час перельоту – вдягла підбори.

- Це кілька годин лишень, нічого страшного не станеться, ми ж не в економ класі – відповідає мені, дивлячись таким невинним поглядом на мене.

- Тебе не змінити – глузую я, під’їжджаючи до воріт будинку.

- Уфф, скоріше б уже цей тиждень закінчився і я на своїх же підборах полетіла назад в Амстердам. Стільки посиденьок з подругами довелося відмінити – відповіла вона, натискаючи на дверну ручку автомобіля. Впертість – її друге ім’я.

- Заберіть наші речі і несіть їх у дім – звертаюсь до одного з охоронця – Таке враження, наче не був тут вічність. Ходімо! – кажу я і беру дружину за руку.

Ми заходимо у двір. Роздивляюсь навколо, нападають спогади. Я ріс у цьому дворі, тут минуло все моє дитинство, а зараз я буваю вдома лише раз на рік. Сумно стає, але цього не показую.

Ми прямуємо просто до входу, а позаду охорона із нашим багажем.

Широка доріжка з гравію під ногами потріскувала, по боках нас оточували дві клумби, саме усе заквітчалося, у дворі стояли невимовні аромати батькових троянд. Він їх дуже любить, особливо білі, батьків садівник їх гарно доглядає.

  Батько бачив нас із вікна вітальні, зустрічає просто біля дверей.

- Ласкаво просимо! – тепло обіймає і запрошує пройти до вітальні.

Приємний домашній аромат ширився будинком, рідні стіни знову повертали думками в дитинство, а теплі батьківські обійми остаточно змушували поринати в давнину. Кілька теплих слів, гарні посмішки, усі щасливі. Ідеальна картина сімейного затишку.

Робітниці, що працювали в батьковій оселі, зробили цей день по справжньому святковим. Із кухні доносилися неймовірні аромати, які викликали невблаганне відчуття голоду. Тільки тепер я відчув як втомився з дороги. Поки хатні робітниці накривали на стіл, батько розпитував мене про мої справи, про роботу, паралельно розглядаючи мене наче уперше.

- Тимуре! Ти приїхав! Нарешті, думала що тебе вже не побачу! – пані Марія – одна із покоївок у домі, працювала у нас вже дуже багато років і вже стала членом родини. Вона знала мене ще з дитинства, тож я не уявляю цей дім без неї. Саме вона створює тут затишок і відчуття родинного тепла – я так сумувала за тобою! Як же ти змінився, змужнів.

- Як ви, тьотю?

- Усе добре. Краще скажи як ти? На довго до нас?

- Звісно що на довго! – втрутився батько – після стількох років я вже його ніде не відпущу!

- Що ти, тату, мене не було всього лише рік, ти вже так не перебільшуй!

- Прошу до столу! – підійшла до нас ще одна батькова робітниця –   обід уже готовий!

- Ходімо – запросив батько.

Яку ж красу зробили помічниці. Стіл ледь не ломився від страв, а запах стояв такий, що було вже неможливо встояти. Займаю своє улюблене місце збоку біля вікна. Коли ще жив тут завжди займав собі тільки це місце за столом, Єлизавета ж біля мене.

За домашніми посиденьками я не одразу почув як відчинилися вхідні двері. Кроки доносяться із коридору і прямують просто до нас. Здається що це хтось із охоронців, у батька дуже багато персоналу. Повертаюсь, бачу силует, не вірю своїм очам. Ми не бачились так багато часу, а тут Стефан з’являється на порозі кімнати.

- Можна до вас? – жартує він і знімає сумку з плеча.