Назад у Пекло

– Опа, а Ось і смерть.

Перше, що я усвідомила, коли поринула у невагомість.

Жодного звуку. Жодної усмішки. Жодного слова.

Нічого. Усюди темінь, а внизу – безодня.

– Хоча чи доречно послуговуватися термінами "внизу/згори", це питання.

Довкола небуття, немов вічная ніч.

– А що як, це один кошмар? Цікаво

Аж раптом дівча вдаряється об землю (ну чи принаймні щось схоже на неї).

– Ой, дідько б його! Почекай, а що то?

Перед нею постала величезна темна споруда у стилі "дарк академія". Навколо небо було викривленим, спотвореним фіолетовими і червоними барвами. Щось середнє між сутінками – туманним, і заходом сонця – теплим і приземленим.

– Та ну вас нафіг, це... ХУДОЖНЯ ШКОЛА?! Та якого трясця знову вона?! Я розраховувала на Пекло, але ж не таке огидне!

Такий затхлий і терпкий вітерець, немов жарт від літньої пори, хоча натяку на якусь пору й не було.

– Драстє, серденько, а ти звідки тута? Новенька загублена душа? Прекрасно! Ходімо знайомитися з Пеклом, рідненька!

"І куди вона мене тягне? Ні, тільки не ця в'язниця!"

Це наша директорка – Сатаненко Дарина Людмилівна

"Прям як в реальному житті, нічьо не змінилося"

– О, нова учениця! Чудово, бо я вже подумала, що самогубиць більше не завозять.

– Заждіть, а..

– Такс, спочатку ініціали. Як тебе звати, маленька грішниця?

– Ех, Чорнокнижна Жаринка Дар'ївна.

– О! Так ви з директоркою в одному клубі по прізвищах, ха-ха! Та ти створена для цього місця!

– А чи не занадто ти знущаєшся?

У відповідь коротка темна насмішка.

– Далі за документом дата. Сьогодні в нас 04.10.2026 рік. Отже, ця дата і стане твоїм першим днем у новій школі! Вітаю!

– Капець, я школу ще давно закінчила! Якої бісовиці тут взагалі коїться!?

– Ей, це грубо так звертатися! Я хоч і бісова дитина, але ім'я маю! Юлька!

– Ой, вибач, Юль, це просто вираз такий.

"Стоп, а я взагалі повинна про це вибачатися?"

– Школу ти закінчила при житті. А тут ще не вчилася. Тож удачі тобі, Жаринко, в художній школі "Мистецтво Жаху".

– От бля.

......

Навчальний понеділок розпочався доволі логічно – о восьмій. Вечора правда, але о восьмій.

– Усе як у житті. Довкола картини. Тільки жах які стрьомні. А так усе як завжди.

З одного боку зображені картини на тематику смерті, із жахами людей від наслідків війни. А описи до справжніх історичних подій лякають навіть більше за самі зображення.

З правого боку занадто світлі і яскраві абстрактні ідеї на авангардну тематику, через які губиться розуміння реального й уявного сприйняття.

– О, Жаринко, диви-но! Дуже цікава робота! Називається "Назад у пекло". Хочеш розкажу передісторію?

– Нє.

– Ну корочє слухай! Там таке! Словом, було село собі "Горішки". І була там дівка одна рудоволоса. Горнятком її називали. Було все добре, допоки не прийшли демони "мокалі" з герцогського роду і не повинищували все у чортам собачим.

Недалеко обізвався якийсь хлоп: – Ей!

– Вибач, брате, вирвалося.

– Ц. Юлько, дограєшся.

– Хє-хє

– Не смійся, Жаринко. Словом, стерли з лиця землі село. Убили живе й духовне, що століттями вкладали туди жителі. Той герцог Алєксєєв на коні був, що й власне влаштував ту різанину, подивився в очі тієї жінки знаючи, що та довго не протягне, насміявся і пішов далі. А пізніше вона разом із другом, який вижив у тій різанині, прийшли в цю родину і роками доводили довіру їм і відданість. Ну саме вона, а він влаштувався конюхом, йому було по цимбалам, головне аби Горнятко те захистити. Тож вона вийшла заміж за сина Алєксєєва, стала улюбленицею сім'ї. І в один день перерізала горлянки всім жінкам в тому домі, немовлят задушила і згодувала псам, змушуючи чоловіка дивитися на все це місиво. А потім перерізала йому горлянку на очах в Алєксєєва. В самого головного цієї родини кинула у вогнище разом із усіма тілами. А сама потім з конюхом поїхала до села і повертала жителів, відбудовувала за кошти герцогства, написала книгу про свої спогади, а пізніше про історії самих місцевих бабусь. Отак от.

– Йошки-мошки. Що ж автора надихнуло на такий сюжет?

– Не автора, а авторку, так, Юлько?

– Ой, Данко, щоб тебе! Зіпсував всю інтригу!

– О, новий перс! Мене звати Жаринка Чорнокнижна!

– Радий знайомству.

– Ну і прізвище, Жарисько! Хто дав? Мати чи батько? Ха-ха!

Раптом за плеча Данко з'явився чорний хлопака з відкритою та щирою насмішкою.

– Хто б казав, Отченаш Омелян Святославович!

– Пф, хахахаха! Чорт і Отченаш прям? Вражає. А ти, Данко?

– Він у нас Христос-Воскрес Анатолійович!

– Та ну вас! Ха-ха, а я думала мені не пощастило з прізвищем, ха-ха!

– Ой, чорнокнижнице, тобі пасує найбільше, знаєш! – каже червонощокий Омелян.