Соня

Коли Микола розвернувся і пішов, я навіть не подивилась йому вслід. Усе моє тіло, усі мої відчуття були прикути лише до однієї постаті переді мною. До Артура. Живого. Реального. Не вигаданого. Не з пам’яті. Не зі снів.

Сходова клітка стала занадто тісною для повітря. Для мого серця. Для цього моменту. Він дивився на мене так, ніби боявся дихати. Ніби один мій рух міг стерти його назад у небуття. У його погляді не було тріумфу, не було злості, не було докору. Там було тільки одне — страх втратити знову.

— Можна… я зайду? — тихо спитав він.

Це прозвучало не як запит на дозвіл переступити поріг, а як: чи маєш ти для мене місце в своєму житті ще раз? Я не відповіла одразу. Усередині мене все кричало, але тіло рухалось повільно, наче боялось злякати реальність. Я відступила вбік і відчинила двері ширше:

— Заходь…

Коли він переступив поріг моєї квартири, мені здалося, що світ раптом став на місце. Ніби хтось повернув деталь, яка пів року лежала не там. Він зупинився посеред коридору, наче не вірив, що може тут стояти. У моєму домі. У моєму житті.

— Софія… вона вдома? — запитав тихо.

Моє серце стиснулося. Навіть зараз він думав про межі. Про відповідальність. Про мій світ.

— Ні… Вона у подруги. Повернеться пізно! - я не встигла договорити, як він раптом різко підійшов і підхопив мене на руки. Це було настільки несподівано, що я коротко зойкнула.

— Артур… — тільки й змогла сказати.

Але в цьому русі не було дикості. Там була паніка людини, яка занадто довго тримала себе в руках. Я відчула, як сильно він тремтить. Не від сили, від напруги, від страху втратити.

Я автоматично обхопила його за шию. Мене накрило хвилею такого знайомого тепла, що в грудях різко защеміло. Так тримають не ті, хто хоче. Так тримають ті, хто повернувся додому.

Він ніс мене коридором швидко, майже бігом. Мені було байдуже куди. Я була там, де мала бути. У його руках. Жива. Не як спогад. Двері спальні відкрились різко. Він заніс мене всередину і поставив на підлогу обережно, так, ніби я була чимось крихким, що можна розбити одним неправильним рухом.

Ми стояли навпроти одне одного. Дуже близько. Я бачила кожну рису його обличчя. Кожну зморшку в кутиках очей. Кожну зміну дихання.

— Я живий… — тихо сказав він, - Я тут! І я більше не зникну без пояснень!

У мене перехопило подих. Не від сліз. Від усвідомлення…

— Ти… з’явився так, ніби з іншого життя! — прошепотіла я. Він дивився на мене, не відводячи погляду.

— Бо я звідти і прийшов, — відповів. — До свого якоря. І в цю мить я зрозуміла: усі сни, усі відчуття, уся тривога — не були маренням.

Моя душа просто раніше за мене знала, що він повернеться.